**Фіолетові окуляри**
БРУДНИЙ.
Брудний й худий пес скрикнув від болю. Камінь влучив у лапу. Він біг що є сили, не озираючись, знаючи, що це місцеві хлопчаки. Жорстокі, злі, небезпечні. А він просто голодний. Просто безхатько…
* * * *
Володик дивився на маму й не розумів, про що вона говорила. Незабаром йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся й бабусі. Колись він часто питав «чому», але так і не дочекався відповіді, яку зміг би зрозуміти.
А потім, рік тому, у їхнє з мамою життя прийшов Сергій. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присідаючи навпочіпки, наче Володик був зовсім маленьким, і сказав, що тепер житиме з ними, і можна називати його татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це не Серьога переїде до них, а вони з мамою — до нього.
Переїжджати він не хотів. Тут друзі у дворі й школі. Тут його кімната й іграшки… Мама обіцяла, що всі іграшки вони заберуть, а кімната буде й там. А друзі — справа наживна, з’являться з часом… Володик злився на Сергія й намагався з ним не спілкуватися…
* * * *
— Сину, іди погуляй! Бачиш, скільки хлопців граються у дворі?
— Мам, я ж їх не знаю…
— Володю, та ти що? Я теж тут нікого не знаю, і мені теж важко. Обов’язково звикнемо й познайомимося! Головне — зроби перший крок, а далі вже не страшно! Подивись, яка тут дитяча площадка! Правда ж класно?
Він швидко подружився з хлопцями. Виявилось, вони були трохи старші — із ними було цікаво.
— Дивіться, Брудний! Швидше, беремо каміння! Давай, давай!
Володик разом із усіма схопив камінці й побіг туди, куди бігли всі. У дальньому кутку двору, біля смітника, прямувала собака, кульгаючи на одну лапу. Пес був старий і ледь тримався на ногах. Побачивши дітей, він притулив голову й кинувся в інший бік. Хлопці продовжували переслідування. Собака сховалася в кущах бузку біля під’їзду Володика.
— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же беззахисний! Навіщо, навіщо його ганяти?!
— Та ти що? Він же бродячий! У нього — як його — сказ! Він зовсім дикий! Усі безхатьківські пси небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжу шукає! Не треба, не треба його бити!
— Ти що, з глузду з’їхав?!
Хлопці пішли, а Володик стояв і не знав, що робити. Плескали сльози, тремтіли ноги. Він повернувся до дверей під’їзду, а з кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі. «Раптом і справді дикий…» — мелькнула думка. «Зараз вистрибне…» Він прискорив крок і захлопнув двері.
Довго не міг заспокоїтися. Зачекав, поки мама піде до ванни, набив кишені хлібом, прихопив ковбасу й вислизнув на вулицю.
— Брудний, Брудний… — шепотів ледве чутно.
Кущи заворушились, з’явився собачий пик. Він кинув ковбасу, потім ще шматок, потім віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи, озираючись. Так почалася дружба хлопчика й собаки…
* * * *
— Володь, а я нам квитки на футбол узяв! Ну як, підемо? — посміхався Сергій.
— Не маю часу, — похмуро відповів той, надувши губи.
І так щоразу. Чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мала лаяла Серьогу. Володик завжди був незадоволений. Не подобався йому цей мамин… І він йому не батько… І дружити з ним не збирається…
— Вова, — посміхнулась мама, — пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були дідусь і бабуся?
— Ну, — насупився хлопець.
— Ми з Сергієм взяли відпустку, наступного тижня їдемо до них у село! На пару тижнів! Ти ж радий? Буде весело!
— Не радий і нікуди я не поїду. Не маю часу.
— То як «не маю часу»? І чим же ти так зайнятий?
— Нічим, нічим я не зайнятий! Зрозумів?! І вони не мої, вони… Сергієві! Ото з ним і їдь! А у мене справи!
Він не міг кинути Брудного. Пес тільки трохи одужав, у нього навіть рани загоїлись і кульгав він уже не так сильно… Два тижні — це занадто довго.
— Так, Володимире, ти чого розмовляєш із мамою таким тоном? Що це таке?
— А що тут відбувається? — Сергій повернувся з роботи якраз на сварку.
Вова швидко заліз у свою кімнату й грюкнув дверима. Він чув, як мама й Сергій сварились, йому навіть здалося, що в розмові пролунало ім’я його собаки. Хлопець затулив вуха… Усе через цього Сергія! Ніколи мама так з ним не розмовляла…
— Ну що, мужик? — Сергій поплескав його по плечу. — Розкажеш мені, які в тебе термінові справи постійно? — Він усміхався.
— Ні, — буркнув Вова й спробув струсити руку.
— Слухай, не сердься. Я ж до тебе добре. Ну покажи мені свого Брудного!
— Звідки ти знаєш? — серце хлопчика глухо закалатало. Сергій лиш усміхнувся.Ввечері, коли Брудний вперше залишився у теплій будці у бабусі на подвір’ї, а Володик дивився на зірки, згадуючи сьогоднішній вечір, коли Сергій похлопав його по плечу й сказав: «Завтра вийдемо на рибалку — усі разом», він зрозумів, що нарешті знайшов не просто дім, а справжню родину.
