ФІОЛЕТОВІ ОКУЛЯРС
ДИКИЙ.
Брудний і худий пес гавкнув від болю. Камінь влучив у лапу. Він біг щодуху, доки вистачало сил. Не обертався — знав, що це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А він просто голодний. Просто безхатько…
* * *
Вітя дивився на маму й не розумів, про що вона говорить. Незабаром йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся й бабусі. Раніше він часто запитував «чому?», але так і не почув відповіді, яку зрозумів би.
А потім, рік тому, у їх із мамою житті з’явився Олексій. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присів перед ним навпочіпки, ніби Вітя був зовсім маленьким, і сказав, що тепер житиме з ними і його можна називати татом. Спершу хлопець зрадів, але потім дізнався, що це не вони з мамою залишаться тут, а переїдуть до Олексія. Переїжджати Вітя не хотів — тут були друзі в дворі та школі, його кімната, іграшки… Мама обіцяла, що всі іграшки вони заберуть, а кімната буде й у новому домі. А друзі — справа наживна, з’являться з часом… Хлопець сердився на Олексія й уникав спілкування.
* * *
— Синку, іди пограйся! Бачиш, скільки хлопців у дворі?
— Мам, я ж їх не знаю…
— Вітю, та що ти? Я теж тут нікого не знаю, і мені теж важко. Ми обов’язково звикнемо і познайомимося! Головне — зроби перший крок, а далі вже не буде страшно! Подивись, яка тут дитяча площадка! Правда, класно?
І справді — він швидко зійшовся із хлопцями. Вони були трохи старші, але разом було весело.
— Дивіться, Дикий! Швидше, беріть камінці! Давайте, давайте!
Вітя схопив камінці разом із усіма й побіг туди, куди бігли всі. У дальньому куті двору, біля смітника, вештався пес, кульгаючи на одну лапу. Він був старий і хитався на ходу. Побачивши дітей, притиснув голову й метнувся в інший бік. Хлопці продовжували переслідування. Пес сховався у кущах бузку біля під’їзду Віті.
— Що він вам зробив? — кричав він до хлопців. — Він же нікого не чіпає! Навіщо, навіщо його ганяти?
— Ти що? Він же безхатько! У нього ж, як його… сказ! Всі безпритульні собаки небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжи шукає! Не треба його бити!
— Ти що, божевільний?!
Хлопці пішли, а Вітя стояв і не знав, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він пішов до під’їзду, а з кущів на нього дивився пес. Слізні, уважні очі. «Раптом він і справді дикий?» — промайнула думка. «Зараз вистрибне…» — він прискорив крок і захлопнув за собою двері.
Хлопець довго не міг заспокоїтися. Зачекав, поки мама піде у ванну, набив кишені хлібом, узяв кілька сосисок і непомітно вийшов на вулицю.
— Дикий… Дикий… — шепотів він ледве чутно.
Кущі зашелестіли, з’явилася морда пса. Він кинув сосиску, потім другу, віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись по сторонах. Так почалася їхня дружба…
* * *
— Віть, я нам квитки на футбол узяв! Ти як? Підемо? — усміхався Олексій.
— Не маю часу, — похмуро відповів Вітя, надувшись.
Так було щоразу: чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мала лаяла Олексія. Вітя завжди був незадоволений. Не подобається йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити з ним він не збирається…
— Вітю, — посміхнулася мама, — пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були бабуся і дідусь?
— Ну, — насупився хлопець.
— Ми з Олексієм взяли відпустку, наступного тижня їдемо до них у село! На два тижні! Весело ж буде?
— Не весело, і я нікуди не поїду. Не маю часу.
— Як то не маєш? І чим це ти такий зайнятий?
— Нічим, нічим! Зрозуміло?! І вони не мої, а Олексія! Ось і їдь із ним! А у мене справи! — кричав хлопець. Він не міг кинути Дикого. Пес ледве одужав, у нього навіть загоїлися рани, і він майже перестав кульгати… Два тижні — це занадто довго!
— Так, Вікторе, чого це ти зі мною в такому тоні?! Що це таке?
— А що тут коїться? — Олексій повернувся з роботи й став свідком сварки.
Вітя швидко втік у кімнату й гучно хлопнув дверима. Він чув, як мама й Олексій сперечалися, і йому навіть здалося, що в розмові пролунало ім’я його собаки. Хлопець затулив вуха… все через Олексія! Ніколи раніше мама так з ним не розмовляла…
— Як справи, хлопче? — Олексій похлопав його по плечу. — Розкажеш мені, які це у тебе невідкладні справи постійно? — він усміхався.
— Ні, — буркнув Вітя й спробував струсити його руку.
— Слухай, не сердься. Я ж із добром! Давай покажеш мені свого Дикого?
— Звідки ти знаєш? — серце х— Я ж тебе батько, — Олексій притулив його до себе, — і тепер твої турботи — мої турботи.
