Фіолетові окуляри
ДИКИЙ.
Брудний і худий пес зойкнув. Камінь влучив у лапу. Він біг що є сили, не озираючись назад — знав, що це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А він просто голодний. Просто бездомний…
* * * *
Вітя дивився на маму й не розумів, про що вона говорить. Незабаром йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було бабусі й дідуся. Раніше він часто питав «чому», але так і не отримав відповіді, яку б зрозумів.
А потім, рік тому, у їхнє з мамою життя увійшов Дмитро. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присідав перед ним, наче Вітя був ще зовсім малим, і сказав, що тепер буде жити з ними і можна називати його татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це не Діма переїде до них, а вони з мамою — до нього. Переїжджати Вітя не хотів: тут його друзі у дворі й у школі. Тут його кімната, іграшки… Мама обіцяла, що всі іграшки вони заберуть, а кімната буде й у новому домі. «А друзі — справа наживна, з’являться з часом…» Вітя злився на Діму й намагався з ним не спілкуватися…
* * * *
— Сину, іди пограйся! Дивись, скільки хлопців у дворі!
— Мам, я ж їх не знаю…
— Вітю, ну що ти? Я теж нікого тут не знаю, і мені теж непросто. Але ми обов’язково звикнемо й познайомимося! Головне — зроби перший крок, а далі вже не страшно! Подивись, яка тут дитяча майданчик! Правда ж класно?
Він швидко вийшов і подружився з хлопцями. Вони виявилися трохи старшими — було цікаво й весело.
— Дивіться, Дикий! Швидше, беремо камінці! Давай, давай!
Вітя разом із усіма схопив камінці й побіг за хлопцями. У дальньому кутку двору до смітника повільно йшов пес, кульгаючи на одну лапу. Він був старий і хитався. Побачивши дітей, притулив голову й подався в інший бік. Хлопці продовжували ганятися. Собака сховалася в кущах бузку біля під’їзду, де жив Вітя.
— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же беззахисний! Навіщо, навіщо його гнають?!
— Ти що? Він же бігає без дому! У нього це, як його… сказ! Усі бездомні пси небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжі шукає! Не треба його бити!
— Ти що, з глузду з’їхав?!
Хлопці пішли, а Вітя стояв і не знав, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він повернувся до під’їзду — з кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі. «Раптом він справді дикий?» — промайнула думка. «Зараз вискочить…» Вітя прискорив крок і зачинив за собою двері.
Хлопчик довго не міг заспокоїтися. Зачекав, поки мама піде в ванну, насунув у кишені хліба, прихопив пару ковбасок і тихенько вийшов на вулицю.
— Дикий, Дикий… — шепотів ледве чутно.
Кущі заворушилися, з’явилася собача морда. Він кинув спочатку одну ковбаску, потім другу, потім віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись по сторонах. Так почалася дружба хлопчика й собаки…
* * * *
— Віть, я взяв квитки на футбол. Ти як? Підемо? — посміхався Дмитро.
— Не маю часу, — похмуро відповів хлопець, надувшись.
І так щоразу. Чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мама лаяла Дмитра, — Вітя завжди був незадоволений. Не подобався йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити з ним не збирається.
— Вітю, — мама усміхнулася, — пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були бабуся й дідусь?
— Ну… — насупився хлопчик.
— Ми з Дмитром взяли відпустку, наступного тижня їдемо до них у село! На два тижні! Буде весело!
— Не радію й нікуди не поїду. Не маю часу.
— Як це «не маю часу»? І чим же ти так зайнятий?
— Нічим, нічим! Зрозуміло?! І вони не мої, вони… Дмитрові! Ось і їдь з ним! А у мене справи! — кричав Вітя. Він не міг кинути Дикого. Пес тільки трохи одужав, у нього навіть загоїлися рани, і він майже перестав кульгати… Два тижні — це занадто довго!
— Так, Вікторе, це що за тон?! Що це таке?!
— А тут що відбувається? — чоловік повернувся з роботи й став свідком сварки.
Вітько швидко заскочив у кімнату й гучно замкнув двері. Він чув, як мама з Дмитром сварилися, йому навіть здалося, що в розмові пролунало ім’я його собаки. Хлопчик затулив вуха… Усе через цього Дмитра! Ніколи раніше мама так із ним не розмовляла…
— Що, друже? — Дмитро похлопав його по плечу. — Розкажеш, які в тебе невідкладні справи постійно? — він усміхався.
— Ні, — буркнув Вітя, намагаючись зітрясти його руку.
— Послухай, не сердься. Я ж із добрим. Покажеш мені свого Дикого, що?
— Звідки ти знаєш?! — серце хлопця глухо закалатало. Дмитро лише посміхВітя глянув у добрі очі Дмитра і раптом зрозумів, що знайшов справжнього друга.
