07 квітня 2018 року
Сьогодні мені здається, я вперше в житті зміг озирнутися на ті події, які, здавалося, назавжди змінили мій світ. Колись я одружився на Надії, лише щоб довести своїй бувшій коханій, що мені байдуже на її зраду. Хотів показати, що й без неї не загублюся. Але тепер я розумію, наскільки по-дитячому й безглуздо це виглядало зі сторони.
Ми з Мариною зустрічалися майже два роки. Я кохав її так, що голова йшла обертом. Був готовий усе зробити, все життя покласти до її ніг. Думав от-от підемо до шлюбу. Але Марина щоразу відмахувалась:
Нашо нам зараз женитись? Я ж ще університет не закінчила, в тебе із магазином усе ледь-ледь тримається. Ані гарної машини, ані власної хати. Галинка, звичайно, золота дівчина, але жити разом із твоєю сестрою не для мене. Якби не продав будинок, жили б там…
Мене це трохи зачіпало, але правду казала. Ми з сестрою мешкали у батьківській квартирі, у справах магазину я ще зелений був, щойно почав розуміти щось у бізнесі. Хто ж знав, що швидко доведеться взяти все на свої плечі, коли ще студент? Розривався між навчанням та магазином, намагався втримати й те, й те.
Будинок ми із Галинкою продали вдвох вирішили, що бізнес треба рятувати у першу чергу. За ті півроку, поки чекали на спадщину, накопичилися борги, а ми ж обоє студенти. Продавши дім, змогли закрити все, що винні були, трохи вкласти у закупку товару і ще лишилася невелика фінансова подушка.
А Марина була з тих, хто любить життя, не замислюючись про майбутнє. Звикла жити під крилом у батьків. А мені ж довелося ставати головою родини, опорою для сестри це зовсім інше мислення. Все буде: і машина, і дім, і сад якщо старано працювати.
Здавалося, все добре. Одного вечора я чекав Марину біля “України” мали йти у кіно. Вона сказала, що сама добереться, хоча терпіти не могла громадський транспорт дивно було. Я все виглядав її серед пасажирів тролейбуса, а вона підїхала на крутій автівці.
Прости, ми більше не можемо бути разом. Я виходжу заміж, вона поклала якусь книжку мені в руки й, не глянувши, сіла до машини.
Я стояв, як громом вражений. Що сталося за три дні, поки мене не було у Києві? Галинка одразу все зрозуміла з мого обличчя:
Уже знаєш?
Я кивнув.
Знайшла якогось багатого дурника. Весілля двадцять пятого. Мене просила бути дружкою відмовилась… Підла! За твоєю спиною усе це закрутила, сестра аж розплакалася від образи за мене.
Я міцно обняв її по-дитячому:
Нічого, Галю. Хай їй щастить. А в нас буде ще краще.
Заперся на цілу добу у кімнаті. Галинка жалібно стукала у двері:
Олеже, ну хоч поїж трохи. Я млинців напекла.
Ближче до вечора я нарешті вийшов із кімнати очі горіли:
Збирайся, наказав я сестрі.
Що ти надумав?
Одружуся з першою, яка погодиться. Осоромлю Марину і покажу, що не згубився.
Ти що, це не іграшки! їй важко було мене зупинити.
Не підеш піду сам.
У парку було людно. Перша дівчина лише здивовано покрутила пальцем біля скроні. Друга втекла, ніби від божевільного. Третя ж, глянувши мені у вічі, просто й щиро відповіла:
А чому б і ні? Я Надія.
Ми з Галинкою й Надією сіли у найближчу кавярню відзначити помолвку. Я вже вирішив, що моє весілля відбудеться у той самий день, що й Марини.
Надія уважно та спокійно запитала:
У вас, певно, якась вага причина женитися на незнайомці? Якщо це імпульс, я не триматиму зла, просто підемо різними дорогами.
Ні, ви дали слово: завтра подамо заяву і познайомитесь із батьками, серйозно сказав я.
Той місяць ми зустрічались щодня, намагаючись краще зрозуміти одне одного. Надія й сама якось зізналась:
У кожного свої скелети в шафі. Головне, щоб вони не визначали майбутнє.
Я ж віджартовувався:
А ти чому погодилась?
Уявила зненацька царівна, яку батько-цар за першого ліпшого заміж видає. Казки ж зазвичай закінчуються щасливо!
По суті, у Надії за плечима теж була невдала історія кохання і невелика втрата грошей. Та це навчило її швидко розбиратися в людях. Вона навіть не шукала принца, але знала, їй потрібен чоловік розумний, самостійний, здатний на вчинки. Моя рішучість і практичний підхід сподобались їй.
То хто ти Несміяна чи Василиса Премудра? жартував я.
Поцілуй дізнаєшся, відповідала вона з легкою усмішкою.
Весілля готував сам, навіть вибір сукні та фати не залишив випадковості:
Ти будеш найкрасивіша, безупинно повторював я.
У РАЦСі доля звела мене із Мариною та її нареченим. Я театрально посміхнувся:
Вітаю, поцілував бувшу у щічку. Щастя із твоїм гаманцем на колесах!
Марина злісно оцінила Надію, але змушена була визнати її красу. Десь глибоко на самоті вона відчула, що програла цю “битву”, і щастя їй не світить.
Я ж вернувся до Надії:
Все гаразд, брехав собі.
Ще не пізно відступити, тихо прошепотіла Надія.
Ні. Дійдемо до кінця, вдав упевненість.
Та вже у залі реєстрації, глянувши в сумні очі Надії, зрозумів, що наробив.
Я зроблю тебе щасливою, говорив ці слова, щиро вірячи у них.
Почалися наші родинні будні. Галинка й Надія швидко здружились. Сестра навчилась приборкувати свій гарячий темперамент, Надія ж, вправна господиня і прекрасний організатор, непомітно налагодила наше спільне життя.
Як хороший економіст та знавець бухгалтерії, Надя швидко розібралася із фінансами. За пів року ми відкрили другий магазин, а згодом запустили ремонтну бригаду. Прибутки виросли, як на дріжджах.
Надія і справді виявилась Василисою Премудрою: усі ідеї так подавала, що мені здавалося, наче то моїм розумом вони народжувались. Все ніби добре тільки справжнього захоплення, отого почуття, що колишнє кохання давало, не було. Все дуже спокійно, впорядковано, розмірено.
На крилах Надії ми взялись за котеджі під ключ і першим побудували власний дім.
Тим успішніше усе складалося, тим частіше я думав про Марину: “Не зуміла почекати. От бачила б тепер на якій автівці їжджу. А наш дім то вже цілий маєток!” Поступово я вже ловив себе на думці: “А що, якщо все повернути?”
Надія помічала мої вагання її не обдуриш. Вона намагалась стати для мене справжньою коханою, але не накажеш серцю. “Не всі казки закінчують по-українськи щасливо,” сумно думала вона, але все ж не втрачала віри.
Галинка також усе бачила:
Знай: втратиш більше, ніж знайдеш, сказала якось, побачивши мене біля сторінки Марини у Facebook.
Не лізь, гаркнув я.
Дурень. Надя тебе любить по-справжньому, а ти знову у своє дитинство провалюєшся!
Я кипів від злості “Знайшла, хто мені вказувати буде!” Все сильніше тягнуло до Марини. Нарешті написав їй.
Марина скаржилась: життя не склалось, чоловік виставив за двері. Університет не закінчила, роботи достойної немає, живе в орендованій квартирі у Вінниці.
Я вагався кілька днів: їхати чи ні? Але Надія якраз поїхала на тиждень до хворої бабусі у село спокуса зросла.
Поїхав. Летів на своїх “крилах кохання”, думав, що скажу, куди поведу.
Реальність виявилася суворою.
Який ти красунчик! Марина кинулась мені на шию.
Аж відсахнувся запах немитого тіла, дешевого одеколону. Коротка спідниця, макіяж усе вульгарно. Глянув на неї й зрозумів: ні з чим залишилась. Зовсім не та Марина, за якою я колись бігав.
Ну, дай хоч кілька гривень, я тобі віддячу, кокетувала вона.
Хотів якнайшвидше втекти.
Вибач, справи, піднявся за столу.
Може, згодом ще зустрінемось?
Навряд чи, покликав офіціанта. Ось гроші, дайте їй перепочити…
Повертався додому, женучи авто на повній швидкості.
От ідіот… Галинка мала рацію! Навіщо я це все затіяв? Хоч, може, й правильно поїхав.
Несподівано зрозумів: я ж ніколи так тепло не називав Надію. А, по суті, вона є найрідніша. В памяті зявились її ясно-сині очі, усмішка, ніжні руки…
Я ж обіцяв зробити її щасливою.
Загальмував. Думав пять хвилин над тим, скільки хорошого пережили разом. Сів за кермо, подолав двадцять кілометрів і звернув у село.
Надто довго тиждень. Я й двох днів без тебе не зміг, Надю, сказав, коли вона вибігла з хати бабусі.
Ти і справді божевільний, сміялась і плакала водночас.
Надюше, кохана моя, прошепотів я їй на вухо. Щастя захлинуло обох з головою.
Тепер я розумію: справжнє кохання не те, що палить, а те, що змушує тебе рости, ставати кращим, берегти те, чим дорожиш. Не варто жити заради помсти чи пустого самоствердження воно лише робить тебе нещасливим. Справжнє щастя поруч, якщо відкрити серце.
