Наш зять прийшов на все готове. У моєї сестри Олександри була квартира, вона сама на неї заробила їздивши на заробітки впродовж тривалого часу. У сестри була успішна кар’єра, квартира, не вистачало лише жіночого щастя. Кандидатів на руку та серце Олександра мала дуже багато, але серед них обрала безробітного Степана. Той чоловік не мав нічого крім привабливої зовнішності та вміння зводити жінок з розуму. Останнє знадобилося йому для того, щоб закохати в себе мою сестру.
Вони одружилися та Олександра була просто несповна розуму від щастя. Доходів сестри вистачало для того, щоб забезпечити їх обох, тому Степан міг вдосталь займатися своїм хобі, а сама мотоперегони. Одного разу Олександра поїхала з ним на перегони, з них повернувся лише Степан, Олександра загинула.
Батьки звинувачували в усьому чоловіка, а він не розумів в чому його провина, вона ж сама виявила бажання поїхати. Ми дуже важко пережили втрату Олександри, мама увесь час плакала, стала схожою на тінь, батько почав заглядати в чарку, а Степану хоч би що. Його цікавило єдине – квартира.
Згідно з законом він був найближчим родичем покійної та квартира мала перейти йому.
Згодом Степан почав влаштовувати там постійні гулянки, сусіди постійно викликали поліцію та телефонували нам, щоб ми щось зробили з зятем. А що ми могли зробити, якщо ми вбиті горем?
Проте пройшло пів року та з’ясувалося, що Олександра залишила заповіт. Нас покликав її адвокат для оголошення останньої волі покійної щодо її квартири. Степан теж там був та мав самозадоволений вигляд. Він на сто відсотків був упевнений в тому, що квартира Олександри по праву його, а озвучення заповіту – це просто так, формальність.
Адвокат ошелешив всіх сказавши, що Олександра заповіла свою квартиру одній благодійній організації, з якою вона активно співпрацювала. Заповіт було складено одразу після купівлі квартири, тоді вона ще не зустрічалася зі Степаном. Відтоді заповіт залишився без змін. Степан був розгніваний, казав, що подасть до суду. Але хто ж його слухатиме?
