У мого сина, якому вісім років, є дуже гарний друг. Звати його Олексій. А мій синочок, Микола, дружить з Льошею ще з дитячого садочка. Це його найкращий друг. Вони завжди разом: навіть у садочку спали на сусідніх ліжках, а у школі сидять за однією партою. Тільки для мене дивною є одна річ — мій син з Льошею дружить стільки років, а я навіть і в очі не бачила ніколи його батьків.
Чомусь раніше я не задавала собі цього питання. А зараз все частіше й частіше мені на думку спадає тільки це питання. Та й в останній час Олексій все частіше і частіше почав багато часу проводити у нас вдома, а інколи й залишатися на ночівлю. В принципі, я на це реагую спокійно, адже хлопчикам разом дуже весело, вони допомагають один одному з навчанням, та й мені не необхідно поряд сидіти з Миколою та готувати його до уроків.
Але, все одно, мені дуже цікаво, де ж батьки Олексія й чому вони не цікавляться зовсім життям свого сина та не питають де син залишається ночувати. Ось, наприклад, на минулому тижні у нас Олексій залишився ночувати три ночі підряд, з п’ятниці по неділю. Для мене це стало дуже дивним, тому я вирішила підійти до нього та вперше за все його життя торкнутися теми його батьків і запитати в принципі де вони.
На мій подив, Олексій мені сказав, що його батьки полюбляють частенько випити та зовсім не слідкують за життям хлопчика. А також він мені ще розповів, що його батьків частенько не буває вдома та йому страшно самому ночувати серед пустого будинку. Хлопчик не висипається та потім весь день почуває себе погано. А якщо, навіть, вони є вдома, то з ними завжди купа друзів, які заважають йому навчатися, проводити час з самим собою та просто спокійно жити та насолоджуватися життям.
Ця розмова з Олексієм мене розчулила до сліз. Адже, якщо не знати, які батьки Олексія, то ніколи не скажеш, що вони люблять балуватись алкоголем. З виду Олексій — дуже гарний, чемний, добрий, ввічливий та розумний хлопчик. Я завжди до цього вважала, що батьки займаються з хлопчиком та виховують його належним чином.
Мені, звісно, трішки важко виховувати двох хлопців, тому що мені приходиться витрачати вдвічі більше коштів. Я трохи не розумію, чому я повинна витрачати кошти, яких й так не вистачає, на не мою дитину. А фактично, можна так сказати, що останнім часом Олексія виховую я. А з іншого боку, я не дуже сильно біднію від того, що насиплю ще одну миску супу чи наллю чашку чаю. Та і покинути Олексія я не можу напризволяще.
Він мені признався, що вдома йому некомфортно, страшно, та не приємно знаходитися. Там постійно брудно, холодно та немає зовсім нічого їсти. А в нас — навпаки, дуже спокійно та затишно. Якщо чесно, то я дуже хочу зателефонувати батькам Олексія та поговорити з ними. Але не знаю до чого це приведе.
Чи, можливо, одразу телефонувати у державні органи опікунства та говорити, що за восьмирічною дитиною не слідкують батьки та не виховують її належним чином. Але, мені зовсім не хочеться руйнувати життя Олексія. Бо, якщо я зателефоную до органів опіки, то його скоріше за все, заберуть до дитячого будинку, що я дуже не хочу.
А, можливо, мені варто поговорити з чоловіком та почати задумуватися про те, щоб усиновити Олексія та виховувати його у повній родині? Я не знаю, буду ще думати.
