Олеся з чоловіком довго мріяли про власний будинок. Нарешті, їхня мрія збулася. На двадцяту річницю весілля вони купили будинок в котеджному містечку. З ними живе також їхня дочка Єва. Вони удочерили дочку подруги, коли та загинула в автомобільній аварії. Власних дітей в Олесі з Миколою не було, тому Єва для них стала справжньою розрадою.
Власний будинок, великий садок, теплиця, і розкішна клумба з неймовірними квітами, про яку завжди мріяла Олеся. Одного разу жінка з ранку вийшла на подвір’я, полити свої улюблені квіти, біля паркану вона побачила дитячий візочок. Жінка була збентежена. У старому, брудному візочку лежало немовля, загорнуте в синю вицвілу ковдру. Олеся спокійно взяла малюка й пішла в будинок. Увійшовши до будинку, жінка крикнула:
Микола, дзвони в поліцію. Тут хтось дитину підкинув.
Микола в Олесі був чоловіком чуйним та сентементальним. Спустився з другого поверху, і почав ходити з кутка в куток кімнати.
Що ж це таке? Як можна дитя на вулиці кинути? А раптом ми поїхали? А раптом собака, страшно подумати!
Добре, що хоч на смітник не викинули,-заспокоїла його Олеся.
Микола викликав поліцію. Олеся відправила його в магазин за покупками для дитини. Потрібно було купити дитяче харчування та підгузники.
Поки чоловік був у магазині, жінка акуратно розкрила ковдру, і з неї випала записка:
Прошу Вас, ради Бога, попіклуйтесь про мого сина Арсена, йому 3 місяці. В мене нема грошей на його утримання. Я бажаю йому щасливої долі, тому віддаю Вам. Не віддавайте, будь ласка, його до дитячого будинку. Він спокійний хлопчик. Всі документи під матрацом візочка! Пробач мене, сину!
Поліція опитала усіх сусідів, але ніхто, нікого не бачив. Олеся з Миколою прийняли для себе єдине правильне рішення. Жінка звернулася до кращої подруги, що б та допомогла зі всиновленням Арсена, за документами знайшли матір, вона написала відмову, і Олеся з Миколою вдруге стали батьками.
Тепер у них щаслива родина та двоє чудових дітей. Життя набуло ще більший сенс…
