Оля подумала, що чоловік жартує і щиро розсміялась: «Котику, ти про що? Ти знову хочеш кота з притулку взяти? То не потрібно мене так лякати!»
Але погляд чоловіка був серйозним, тому Оля різко припинила сміятися і промовила: «Говори!».
– Розумієш, коли ми почали з тобою стосунки і я ще не був певним, що ти погодишся стати моєю дівчиною, я розважався з Танькою. Ми пробули разом кілька місяців і тільки я зрозумів, що у нас все серйозно, то з нею розстався. Через рік вона зателефонувала до мене і сказала, що я батько, я не вірив, думав, що вона жартує, але це була правда…. Певний час я допомагав їм грошима, а щойно мені зателефонували та повідомили, що сина відправляють у дитячий будинок і запитали, чи я його заберу. Я не знаю, що трапилось з Танею, але сина там залишити не можу.
Спочатку Олі хотілось кричати, щоб він брав свого сина і провалював геть з її життя, але через мить вона упорядкувала свої думки та промовила: «Підімо разом туди, попитаємо, що трапилось і будемо думати, як нам бути далі!».
Рома вкотре не міг повірити, що йому дісталась така ідеальна жінка. У той же момент він її розцілував, а вона лише захихотіла.
Наступного дня Оля побачила перед собою худенького п’ятирічного хлопчика, який боявся різких звуків, не хотів ні з ким говорити та ховав очі, коли до нього зверталися. Жінка не могла знайти у ньому нічого схожого на свого чоловіка, та й маленький хлопчик її відверто не сподобався, хоча в інших обставинах, можливо, вона б ним зачарувалась. У ній говорила жіноча ревність чоловіка до тієї, іншої….
Оля не хотіла забирати хлопчика до себе, але чоловік твердо стояв на своєму, інших варіантів він не розглядав, а якщо вона не готова, то може йти геть.
Одного разу під час бурхливого конфлікту у нього навіть вирвалась фраза, яку Оля ніколи не забуде: «Ти не можеш мати дітей і хочеш мене відгородити від рідного сина? Краще б помовчала!».
Вона була дуже жорсткою, але правдивою. Оля не могла мати дітей, а це було її можливістю… Та й Рому вона любила всім серцем, готова була долати з ним будь-які труднощі, тому й тут залишилась поруч.
– Якщо я помічу, що ти погано ставишся до сина, чи ображаєш його, то на цьому будь-які наші стосунки обірвуться! – промовив суворо Роман.
Оля розуміла, що чоловік дійсно так і зробить, тому допомагала йому у вихованні сина, пощастило, що він дуже спокійний і нічого поганого не робив, але жінку це навіть турбувало.
– Він ні з ким не хоче спілкуватися, навіть, з рідним татом лише кількома словами перекидається! – скаржилась Оля подругам.
Тепер, коли у Роми з’явився син, з обіймами та запитаннями про день він біжить саме до нього, Оля лише дивилась на це. З часом ревнощі у ній брали гору, вона все частіше не стримувала емоції та плакала.
Одного дня Роман сказав до неї: «Люба, ти ж маєш стати йому мамою, обіймай, частіше посміхайся, що ти, як не рідна, чесне слово!». У цей момент нерви жінки й здалися…
– Та яка я йому рідна? Набрид ти мені зі своїми докорами! Не хочу бачити ні тебе, ні його! Пака! – промовила Оля, зібрала речі та пішла геть, от лише вона надіялась, що її повернуть, що за нею побіжать та будуть вибачатися, а цього не сталось…
Минуло два місяці, як Оля вкотре розплакалась на маминій кухні, скаржачись на погану долю, а та не стрималась і сказала: «Доню, не розумію я тебе скільки б ти мені не говорила! Але не цінуєш ти того, що маєш! Це ж прекрасно, що ти маєш можливість стати йому мамою! Та й Рому ти любиш, знаю, а через якісь дурні ревнощі хочеш власне щастя загубити!
Оля постукала у двері рідної квартири. Їх відкрив Роман, який подивився на жінку здивовано, а позаду виглянув Орест, який полетів до жінки з обіймами. Вона аж засяяла від такого привітання, хоча чоловікові в очі досі не поглянула.
А потім сталась справжня магія. Орест взяв мізинчик Олі та Романа, з’єднав їх та промовив: «Прийшов час миритися!
– Вибач мені, я була дурна… – промовила Ольга і тоді вже Роман кинувся до неї з обіймами. Ще довго вони простояли обіймаючись в трьох, а потім відправилися розбирати речі жінки та готувати святкову вечерю на честь її повернення.
