За вечерею батько то й дивився на сина невдоволеним поглядом. Олег здогадався — мати розповіла йому, що після школи він хоче вступати до київського університету.
Батько різко відсунув порожню тарілку й уп’явся у сина очима. «Зараз щось буде», — подумав Олег. Йому хотілося провалитися крізь підлогу або стати невидимим. Під сердитим поглядом батька макарони застряли в горлі — ні ковтнути, ні виплюнути.
Врятувала мати. Вона відволікла батька, поставила перед ним чашку з чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Олег, підводячись із-за столу.
— А ну сідай! — різко гукнув на нього батько.
Олег знав, що з батьком краще не сперечатися, тому послухався.
— Мені ще уроки робити… — почав він.
— Встигнеш. Мати казала, ти до Києва збираєшся. Чого тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти втікати вирішив?
— Я не втікаю… — пробурмотів Олег.
— Ще й захищається. Що там, медом намазано, у цьому Києві?
— Там більше можливостей. Я архітектором хочу стати, тут такого факультету немає, — Олег теж підвищив голос.
— Сашко, хай їде, вчителі його хвалять, — заспокійливо сказала мати й поклала руку на плече батькові.
— У нас немає грошей, щоб платити за твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Різницю відчуваєш? — запалювався батько.
— Я на бюджет вступлю, — вперто відповів Олег. — Я все одно поїду.
— Сашко, заспокійся, не завтра ж він їде, попереду ще іспити. Іди, сину, уроки роби, — мати показала очима на двері. Олегу не треба було повторювати — він одразу вийшов із кухні.
— Годі йому потурати! Виростили на власну голову. На старості склянку води ніхто не подасть…
Олег завмер біля дверей у свою кімнату, слухав, тримаючись за ручку.
— Заспокойся. Рано про старость заговорив. Київ поруч, усього три години на електричці, приїжджатиме…
Батько щось невиразно пробурчав.
— Пий чай, а то охолоне. Зацукрувати? — спитала мати.
— Та годі тобі, немов малому… Я сам… — сердито відповів батько.
Схоже, грома минула. Олег зачинився у кімнаті. Серце співало в грудях. Кінець березня — попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, на нього чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він точно досягне усього…
Після випускного він із матір’ю поїхали до столиці подавати документи. Двоюрідна сестра матері, негарна, самотня жінка, зустріла їх неласкаво. Покритикувала, що всі їдуть до Києва, а він не гумовий…
— Ну що ж, хай живе. Мені веселіше буде. Тільки у мене тиск, погано сплю. Не запізнюйся, нікого до хати не приводи. Сніданок приготую, вечерею поділюся, а вдень сам собі шукай, де поїсти, — пояснювала правила тітка.
Мати лише кМати лише ківнула, а в серці стиснулося від болю, бо знала — син вирішив шукати щастя далеко від рідного дому, і тепер воно залежатиме лише від нього самого.
