Я все своє життя намагалася вибратися із села. Коли закінчила школу, вступила в училище. Тішилася, що тепер буду городська дама, з манікюром, розлущеним волоссям та красивою машиною. Он, як Лізка, що в село лише на Пасху приїжджає й то, щоб своїм заможним життям похизуватися. Я теж так хотіла.
На другому курсі зустріла Павла, закохалася. Він звичайний касир у супермаркеті, ні багатства, ні перспективи, зате кохання є – утішала сама себе. Так і вийшла заміж. Випускні іспити уже з величезним животом складала. Добре, що хоч диплом дали. Уявляла, як після декрету на роботу піду, високу заробітну платну отримуватиму й ми з Павлом свою квартиру купимо. Ага! Чоловік мені всі плани зіпсував, коли повідомив, що ми не потягнемо з малою дитиною у місті. Доведеться повертатися в село.
Червоної доріжки не було, з хлібом сіллю ніхто не зустрічав. Приїхали ми звичайною маршруткою з двома валізами своїх пожитків й оселилися у будинку Пашиних батьків. Добре, що і мої тут само проживають, хоч можу бігати в гості на свекруху скаржитися. Мама мене завжди розрадить, пожаліє та мудру пораду дасть.
Десять років ми уже живемо з Павлом досить непогано. За цей час і власну хатину змогли придбати. Стосунки з його батьками покращилися, ми тепер рідні. Зустрічаємося на свята, а так то всі зайняті. Ніколи нам сваритися. Мої мама з татом уже на пенсію вийшли, відпочивають. Я часто забігаю до них у гості, а як сама не можу, то Марійку посилаю, щоб гостинця занесла та допомогла в разі потреби.
Прибігає донечка якось додому й каже, що бабуся плаче, а дідусь з дивану не підіймається. Я одразу кинула приготування вечері й побігла до батьків. Заходжу у хату, а мама одразу ховатися, щоб я її сльози не бачила. Батько спав.
-Мамо, ну що знову трапилося? Я ж лише позавчора ледве тобі тиск збила, невже знову хочеш те саме?
-Ой, дочко, та хіба ж тут можна не плакати. Он, твоєму братові зателефонувала. Уже три місяці не навідується, навіть не поцікавиться чи ми ще тут живі. Питаю, коли з Юлею приїдете, онуків привезете, а він не в настрої був, от на мене й нагримав.
-Зараз я йому дам! – взяла свій телефон й набрала брата. – Алло, ти там у своєму місті геть уже паном став?
-І тобі привіт, сестричко! Мама уже поплакалася.
-Поплакалася! Ти ж знаєш, що у неї тиск, для чого ображаєш? Невже так важко виділити один день, щоб приїхати в гості? – я дійсно не розуміла, чим можна займатися на вихідних у чотирьох стінах.
-Так що я винен, що у Юльки вічно чергування випадає, або хтось із дітей хворіє, чи друзі в гості покликали. До того ж мама тобі свою версію розповідає. Вона ж одразу з претензіями телефонує. Каже, що я батьків не шаную, совісті немає. Не хочу навіть приїхати допомогти, а як багажник пакувати – то одразу лечу. Я ж їх навіть не прошу. Саму всього надають, а потім ще й випоминають.
-Нічого не знаю і чути не хочу. Щоб цієї суботи приїхав! Допоможемо їм дрова поскладати, їм легше стане й знову тобі відпустка на кілька місяців буде.
Закінчила розмову й побігла маму заспокоювати. Та, почувши, що син має приїхати, одразу прийнялася меню складати. Холодець буде варити, курку шпарити, картоплю запікати. Ще й мені наказала торта спекти, бо це ж яка радість. Я останнім часом й сама подумую кудись переїхати, щоб і мою родину так зустрічали. Ато живу тут під боком, очі муляю, й торта мені ніхто не випікає.
