Донька з зятем залишили мені онуків на всі канікули. А я на своїй пенсії маю їх годувати й розважати.
Сучасні діти й онуки стали якимись егоїстами усе вимагають: уваги, турботи, часу, а натомість не дають нічого, окрім байдужості й претензій. Що це за споживацьке ставлення до старих? Ніби в нас, літніх, немає свого життя, своїх бажань тільки й роби, що доглядай за онуками, як безплатна нянька. А варто мені самій попросити про допомогу, як усі миттєво виявляються зайняті, ніби я їм чужа.
У моєї доньки двоє синів старшому 12, молодшому 4. Живу я в невеликому селі під Черніговом, і все, що в мене є, скромна пенсія та тиша, яку я так ціную. Не знаю, як моя донька з чоловіком їх виховують і що там коїться у школі, але хлопці ростуть справжніми ледарями. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не застеляють усе розкидано, наче після буревію. Їдять теж що попало мою їжу носом крутять, вимагають якусь дурнину. Просто покарання!
Коли онуки були маленькими, я допомагала доньці з усіх сил возилася з ними, нянчилася, бігала по магазинах. Але останні пять років я на пенсії, і з того часу намагаюся позбутися ролі вічної няньки. Цього року перед осінніми канікулами я з полегшенням зітхнула: подивилася календар і зрозуміла, що на початку листопада довгих вихідних не буде. Значить, думаю, донька з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу спокійно пожити. Як же я помилилася!
У неділю, прямо перед останнім тижнем жовтня, почувся дзвінок у двері. Відкриваю а там моя донька, Олена, з двома синами. З порогу, навіть не привітавшись, випалила:
Мамо, привіт! Приймай онуків, канікули почалися!
Я оніміла.
Лено, чому ти не попередила? Що за сюрприз?
Та якщо я попереджу, ти знайдеш тисячу відмовок, аби їх не брати! відрубала вона, знімаючи з хлопців куртки. Ми з Олегом їдемо у санаторій на тиждень, сил більше нема, я виснажена!
Постривай, а робота? Вихідних же зайвих немає цього року! намагалася я зрозуміти, відчуваючи, як всередині росте паніка.
У нас відпускні дні, Олег узяв три дні за свій рахунок. Мамо, нема часу пояснювати, ми спізнюємося! кинула вона, чмокнула мене в щоку й вискочила за двері, залишивши мене з двома валізами й дітьми.
Не минуло й пяти хвилин, як у хаті почався хаос. Телевізор ревів на всю потужність, куртки й черевики валялися по коридору, а хлопці носились, як навіжені. Я намагалася привести їх до ладу, змусити хоча б одяг прибрати, але вони мене просто ігнорували, ніби я пусте місце. Мій борщ вони їсти відмовилися, зморщилися й заявили, що мама обіцяла їм піцу. Тут моє терпіння урвалося.
Я схопила телефон і подзвонила Олені:
Доню, твої діти вимагають піцу! Я не збираюся їм таке купувати!
Вже замовила вам доставку, махнула рукою вона, явно роздратована. Мамо, вони твою кашу не їстимуть, через це завжди скандали. Сходіть кудись, розважте їх, поїжте нормально! Ти сама скаржишся, що вдома вони тебе виснажують!
А на які гроші я маю їх розважати? З моєї пенсії? обурилася я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
А на що ти їх ще витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не можу повірити, що ти так говориш! сердито відповіла вона і кинула слухавку.
Ось і все! Я залишилася з цим жахом сама. Все життя я працювала заради своєї єдиної доньки робила на двох роботах, збирала кожну копійку, щоб їй було добре. А тепер, на старість, отримую таке «дякую»! Мене трясе від образи, від безсилля, від цієї несправедливості.
Я люблю своїх онуків, усією душею люблю. Але вони втомлюються від мене, а я від них різниця у віці величезна, я вже не молода, щоб цілими днями бігати з ними. А донька вважає, що я тепер безплатна прислуга, що моя пенсія й мій час належать їй і її дітям. Це їхнє право, а моє лише обовязки. Егоїсти, справжні егоїсти! І я сиджу, дивлюся на цей безлад, слухаю їхні крики й думаю: невже це й є моя старость? Невже я заслужила лише це?
