**Невдала операція**
Ярослав не вийшов, а вивалився з авто. Зробив лише три звичайні операції, а відчував себе так, ніби цілу зміну таскав мішки. Спина гула, голова тріщала, очі горіли.
Дома він плюхнувся на диван, навіть не роздягнувшись, заплющив очі й миттєво провалився у сон. Прокинувся від настирливого дзвоника телефону, який ніби свердлив йому скроню. Шия затекла від незручної пози, а підвестися не було сил. «От чорт… Схоже, захворів», — подумав Ярослав і з трудом розліпив повіки.
Телефон замовкав на хвилину, та знову вибухав тією самою мелодією. «Треба було давно її змінити». Він неохоче дістав телефон із кишені куртки.
— Так, — хрипко відповів він, прочистив горло. — Так, — повторив впевненіше.
— Ярику, я в аеропорту. Літак через годину. У батька інфаркт, лежить у лікарні. Підмени, будь ласка? Більше нікого просити… — у трубці лунав голос колеги й друга Грицька Коваленка.
— Я… погано почуваюся. Захворів. Подзвони Олегу.
— Та годі тобі. Випий каву, таблеток. У Олега дружина — знаєш, як вона на позачергові сприйме. Андрій ще зелений. Пилип Микитович дві зміни не потягне — літа вже не ті. Я туди й назад, післязавтра повернусь. Виручиш? Отработую.
«Тобто помри, але друга виручай. Невчасно…»
— Гаразд, — зітхнув Ярослав.
— Що? — перепитав Грицько.
— Кажу — добре. Подзвоню. Щасливої дороги.
— Ти справжній друг! Я тобі обов’язково… — затараторив Грицько, але Ярослав не слухав, відключився.
До ночної зміни ще був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Трохи полегшало. Їхати назад у лікарню, звідки він лише кілька годин тому виїхав, не хотілося. «Потягну. Може, обійдеться», — подумав Ярослав і почав одягатися.
У відділенні кілька годин було тихо. Нестерпно хотілося спати, важка голова клонилася до столу. Він стрепенувся, відганяючи дрімоту. Нова порція кави допомогла ненадовго.
— Ярославе Івановичу, — почув він голос десь іздалеку. Хтось тряс його за плече.
Таки заснув. Підвів голову — перед ним стояла медсестра Мар’яна.
— Ярославе Івановичу, хлопчика привезли…
— Зараз спущуся, — сказав він, скидаючи останки сну.
Він умився холодною водою, поки грівся чайник, насипав у чашку дві ложки кави, подумав і досипав ще одну. Обпікся, але випив, поправив шапочку й пішов у приймальне.
Хлопчик років дванадцяти лежав, схопившись, на ліжку. Ярослав обережно оглянув його.
— Ви мати? — звернувся він до блідої тонкої жінки.
— Що з ним, лікарю? — підняла на нього великі очі.
— Чому раніше не викликали швидку? — різко запитав він.
— Я… прийшла з роботи, син робив уроки. Потім його зірвало, температура піднялася. Він приховував, що живіт болить вже кілька днів. Що з ним? — схопила його за руку.
— Мар’яно, каталки! — гукнув Ярослав, не відводячи погляду від жінки. Відірвав руку. — Підпишіть згоду на операцію. — Взяв зі столу папір і простягнув їй.
— Операцію? У нього апендицит?
— Перитоніт. — ВінЧерез рік вони з Надією стояли біля вікна нової квартири, дивлячись, як перший сніг обертає Київ у казку, і Ярослав нарешті відчув, що життя — це не лише операційна, а й ці маленькі, теплі миті, які варто берегти.
