**КВАРТИРАНТКА**
Борис Ярославович сорокарічний інженер пішов від дружини. Залишив квартиру, речі; взяв лише старенький «запорожець», який дістався від батька. У нього й завантажив валізу з особистим добром.
Поділом майна займатися не став: «Донька росте, нехай їй усе лишиться».
З дружиною вони давно не розуміли одне одного; останнім часом він чув від неї лише два слова: «Дай грошей». Борис віддавав зарплату, премії, тринадцяту, але їй чомусь завжди бракувало. Пообіцяв сплачувати аліменти щомісяця та ще й доньці допомагати.
Спочатку жив у друга, потім йому дали кімнату в гуртожитку, а як цінного фахівця поставили в чергу на житло. Було це в 80-х роках минулого століття тоді ще квартири давали безкоштовно.
Два роки Борис провів у гуртожитку, поки підприємство будувало девятиповерхівку. А потім його запросили до профкому:
Борисе Ярославовичу, промовив голова, ви живете один, вам належить однокімнатна, але є можливість дати двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас класний спеціаліст, тому отримуйте ключі.
Борис навіть зніяковів: Дякую. Радий, що тепер буде своя оселя.
За місяць він зібрав свої небагаті речі переважно технічні книги й, завантаживши їх у той самий «запорожець», поїхав до нової квартири.
Ліфт ще не працював, тому він піднявся на пятий поверх пішки. З хвилюванням підійшов до квартири 72, дістав ключа і він не підійшов.
Що за диво? здивувався Борис.
За дверима почувся шелест і шепіт. Він почав стукати, вимагаючи відчинити, але у відповідь тиша. Тоді спустився, знайшов слюсаря, і вони розкрили двері. У квартирі були ознаки проживання: речі ще не розставлені, розкидані. У передпокої їх зустріла жінка й перелякано подивилася на двох чоловіків:
Не виїду, і виселити мене не маєте права. У мене діти.
Борис побачив двох хлопців років сім-вісім, які так само налякано спостерігали. Він намагався пояснити, що це його квартира, що в нього є ордер, а вона заселилася самовільно.
Ну, спробуй вигнати мене з дітьми на мороз, у відчаї кричала жінка.
Борис пішов. У профкомі розповів усе. Виявилося, що жінка вдова, чоловік загинув, а її житло старий аварійний барак, де ще й алкоголіки лишилися. Зиму той барак не витримував, скільки не топи. Жінку звали Оксана, вона довго бігала по міськраді, але її постійно відштовхували. І ось, не витримавши, вона заселилася в новобудову.
Будемо виселяти, рішуче сказав голова профкому. Подамо до суду.
Можна якось вирішити це мирно? запропонував Борис. Поговорити з нею.
Спробуй, якщо почує, знизав плечима той. Але вони, матері з дітьми, нічого не бояться.
Борис знову пішов до квартири, сподіваючись домовитися. Там якраз лагодили зламаний замок.
Давайте по-людськи, сказав він. Ви ж зайняли не свою квартиру.
А тобі справедливо її дали?
Так, я двадцять років на підприємстві працюю.
А в мене діти, і я не збираюся з ними в дір
