Мені було 17 років і я вчилась на першому курсі, коли познайомилась з Антоном. Він був старшим за мене аж на 5 років, жив у місті, тому й вирішив влаштувати мені екскурсію, як і, хто лише недавно сюди переїхав. Ні різниця у віці, ні у місці життя не вплинула на нашу дружбу. Потім між нами почалися романтичні стосунки, а коли мені було 18, то я народила йому сина.
З дитиною далі жити у гуртожитку я не могла, це забороняли правила. Пробувала вмовити Антона жити разом, проте йому це було не потрібно, він не хотів турбуватися ні про мене, ні про дитину. Я повернулась до свого села, де на мене чекав осуд і нерозуміння з боку односельців. А я могла лише нагнути голову, хоча й знала, що нічого поганого не робила.
Я не опускала руки навіть під гнітом осуду селян, виховувала сина, як могла, а коли він пішов до дитячого садка, то я повернулась в університет та довчилась. Хоч я і жила з батьками та вони не брали жодної участі у вихованні онука, хотіли так мене провчити. Я змогла повністю відчути на собі життя матері-одиначки.
Спочатку Антон телефонував нам, запитував, як ми, двічі надсилав іграшки. А потім зник. Від спільних знайомих я дізналась, що у нього з’явилась інша дівчина. Звісно, він не вважав, що ми з сином його сім’я і від цього ставало лише важче. Інколи я думала, що не зможу понести цей тягар сама, хотілось вити від болів і страждань, але я розуміла, що мені все ще є для кого старатися. І якою б втомленою я не була, я мушу йти далі та терпіти.
І от мені стукнуло 40 років.
Мій син уже давно виріс, закінчив університет, побував в армії, у нього є дружина, з якою вони подарували мені онучку. Орест дуже добрий, щедрий, невістці дуже пощастило з ним, він ніколи не залишить їх, завжди допоможе
І от недавно я усвідомила, що щаслива, що всі труднощі та образи залишилися далеко позаду. А далі на мене чекає лише більше радості.
Свій ювілей я святкувала у маленькому колі близьких друзів та рідних. Коли вже всі були на місці, почувся стукіт у двері, я здивувалась, поспішала їх відкрити.
У дверях стояв Антон з букетом квітів та подарунками. Я зреагувала на нього з посмішкою, жодних докорів та поганих слів.
– Орест, знайомся, це твій тато Антон! Онуцю, це твій дідусь! – промовила я, запускаючи його за святковий стіл.
Син здивовано витріщався на мене кілька митей, а зрозумівши, що далі я мовчатиму, підійшов та обняв батька, якого не бачив.
Я чудово відсвяткувала свій 40 день народження, ніхто нікому не дорікав, не було жодних сварок, лише добрі побажання та жарти. Син довго розмовляв про щось з батьком, але це було дружньо, мов вони лише місяць не бачилися, мабуть, він також давно відпустив всі образи.
Після дня народження Антон запросив мене на побачення, але я відмовилась. Не бачу я більше його своїм партнером, лише батьком мого сина.
