Наші почуття сягають у шкільне життя. Я була круглою відмінницею. Скрізь устигала – грала на гітарі, бігала на драматичний гурток і була веселою за вдачею. Тому в мене завжди було багато друзів.
З хлопцями також товаришувала. Хоч цій дружбі не надавала особливого значення. До мене особливо прив’язався Олег. За навчанням він був середнячком, а от за вродою і справді брав перше місце. За ним заглядало багато дівчат. А він чомусь вибрав мене. Я не відштовхувала його, але і не страждала через його відсутність.
Коли Олега забрали в армію, я не відчувала за ним смутку. Жила своїм життям. Закінчувала університет і шукала роботу. Саме в цей час прихворіла мама і багато уваги приділяла їй. А потім робота. Домашні клопоти і я не встигала зосереджуватися на своїх почуттях.
З поверненням з армії Олег знову прийшов до мене, наче ми й не розлучалися. Аж тепер я відчула до нього симпатію. Можливо тому, що вже стільки років його знала.
Моя мама раділа за мене. Казала, нема чого в дівках засиджуватися. Він хлопець гожий, тож не барися.
Але ми ніколи в стосунках не переступали межі. Ми були лишень друзями. Одного разу моя матір не втрималася, коли Олег зайшов до нас в гості:
-Діти, чого це ви нарізно ходите. Може, вам пора обвінчатися? – щиро мовила матір.
Я зауважила, що Олег спаленів і опустив голову, не вимовивши ні слова. Коли ми вийшли з дому, він раптом зупинився і випалив мені в лице:
-Орисю, я на тобі не буду одружуватися. Мені потрібна багата дівчина!
Я так і залишилася стояти на місці. Було відчуття, що мене обдали окропом.
Після цього випадку я більше не стала підтримувати стосунки з Олегом. Хай шукає собі заможнішу, я не претендую на нього.
