Ще одного мені лиш бракувало…
Оксана жила сама. Дітей у них із чоловіком не вийшло. Спочатку вірили, пробували, потім вирішили взяти дитину з дитбудинку. Це була її ідея — чоловіка це мало турбувало. Йому все було добре. Мабуть, Оксана занадто довго готувалася до цього кроку, вагалася, а час біг, і після сорока вона сама відмовилася. Злякалася, якщо чесно.
Чоловік жив туризмом: похіди з рюкзаками, намети, пісні біля багаття. Треба віддати йому належне — гарно грав на гітарі. Товариський, любив вечірки, компанії.
У молодості Оксані теж подобалося таке життя. Але з віком втомлюватися почала. Набридло кожні вихідні тинятися по лісах, у понеділок йти на роботу з комариними укусами, обвітреним обличчям і нечесаними нігтями. Хотілося виспатися, прийняти гарячий душ, а не митися у холодній річці. Скористатися зручним туалетом, а не підставляти дупу комарам.
Від вражень теж можна втомитися. Спину частенько прихоплювало, суглоби боліли від навантажень. І вона перестала ходити з чоловіком у походи.
Він підтримав, теж пропустив пару разів. Але вона бачила — йому нудно, несидіться. Тож переконала його йти без неї. Він зрадів.
— Навіщо відпустила чоловіка самого? Запам’ятай мої слова — якась причепиться. Нічого, звик би з часом, — лаяла її подруга.
— У молодості не причепилася, тепер навряд.
— Даремно. Чоловік — не жінка, у будь-якому віці нарасхват, — похитала головою подруга.
— І що? Пропонуєш іти з ним, щоб не зрадив? Через біль? Ні, дякую. Якщо захоче — і вдома знайде спосіб. Для зради не обов’язково в ліс ходити. До того ж, у нас своя компанія.
— Ну-ну, — відповіла подруга.
Більше чоловік її не кликав. Ходив сам. Помалу вони віддалилися один від одного. Не лишилося спільних тем. Але нічого дивного Оксана не помічала.
Аж ось одного разу він повернувся задумливий, розгублений.
— Оповідай, куди ходили цього разу? — спитала вона, гріючи борщ.
— Старим маршрутом, ти була. Новачки були.
— А фото? Покажеш? — вона ще намагалася його розговорити.
— Казав же, старим маршрутом, — чоловік опустив очі, вп’явшись у тарілку.
Оксана вдала, що повірила. Зрозуміла — сталося те, про що попереджала подруга.
Чоловік мовчав три дні, а потім випалив:
— Вибач. Я закохався. Сильно. Не думав, що зі мною таке трапиться, — не піднімаючи очей, сказав.
— Отак одразу? — здивувалася Оксана.
— Брали її замість тебе. Кілька походів із нами була. Життя без неї не уявляю.
— Вона молода?
Чоловік мовчав.
— Зрозуміло. І що збираєшся робити? До неї підеш? — Оксана намагалася триматися, не впасти в істерику, не лаятися.
— Вона теж розлучається. У неї син. Жити їй ніде, сюди ж я її не приведу. Давай розміняємо квартиру. — Він вперше за весь розмову підняв на неї очі.
— А чому вона свою не розміняє?
— Це квартира чоловіка. Якщо не згодна, то я… Не знаю… — Він схвильовано заходив по кімнаті.
Квартиру купили у шлюбі. Звичайно, все в Оксані бунтувало проти його пропозиції. Але після довгих роздумів вона погодилася, вибравши собі варіант. Боляче було бачити, як він зрадів.
— Ні, я знала, що ти дурна, але не настільки, — сказала подруга, покрутивши пальцем біля скроні.
— Маєш рацію. Але там дитина. Він невинний. Я що, злісна? Навіщо мені одна велика квартира?
Оксані пощастило — однушка дісталася світла, в тому ж районі, недалеко від роботи, після ремонту. Квартирою чоловіка не цікавилася. Навіщо?
Залишилася вона сама, в однокімнатній, без чоловіка й дітей. Нічого, звикне.
Одного разу вночі задзвонив телефон. Брат. Дзвонив він рідко, якщо не рахувати того разу, коли помер батько.
Оксана приїхала до великого міста з маленького села. Жила в гуртожитку, потім вийшла заміж… За мірками родичів вона була багатою. Міська, своя хата. Звісно, багата. Усі чекали від неї дорогих подарунків. Спочатку вона часто їздила додому,
