Двадцять шість років я жила одна. Звісно до цього в мене були якісь відносини з чоловіками, але вони були не серйозні та доволі швидко закінчувалися. Крім цього я дуже багато часу витрачала на роботу, та мені було не до відносин та кохання. Ще одного разу на мене звалилося дуже багато проблем.
Один раз на пів року я перевірялася у гінеколога. І ось на останній зустрічі мій лікар приголомшив мене дуже поганою новиною. Вона сказала мені, що я не можу мати дітей. Так вийшло, що я безплідна. І як тільки я вийшла від гінеколога, мені телефонує невідомий номер. Я підіймаю слухавку і мені говорить якийсь чоловік, що моя мама в лікарні. Їй різко стало вдома погано, вона викликала швидку і її забрали до лікарні.
Звичайно я одразу ж поїхала до мами. По приїзду почала розпитувати у лікаря, що трапилося і чи може це бути дуже серйозним. Але лікар мене заспокоїв і сказав, що маму можна вже забирати додому через декілька днів. Як виявиться пізніше, лікар моєї мами — мій майбутній чоловік.
Якось ми з ним спочатку почали спілкуватися тільки за маму. Потім він мене запросив на побачення, ми з ним почали разом все частіше проводити час, а через пів року і взагалі одружилися. У нас це так швидко все відбулося, що ми й самі не зрозуміли як стали один одному чоловіком та дружиною. У мого коханого на цей час уже є двоє дітей: старший хлопчик і молодша дівчинка. Діти зі своєю мамою жити не захотіли, тому ми їх забрали до себе. Я знала, що не можу мати діточок, тому думала, що стану для них другою мамою. Адже мама — це не та, хто народила, а та, хто виховала та поставила на ноги.
Та, коли ми забрали діточок до нас, я й не підозрювала, що ношу під серцем наш спільний скарб. А коли дізналася, що стану мамою вже для трьох діточок, була на сьомому небі від щастя.
Дуже скоро я народила синочка, і виховувала трьох розбишак. Мені насправді було дуже тяжко справлятися з ними. Я нічого не встигала. А про якусь хвилинку для себе я могла тільки мріяти. Бо жила прибиранням, приготуванням їжі, уроками та догляданням за найменшим сином. Чоловік постійно був на роботі, тому про допомогу я могла тільки мріяти. Звісно я його також розуміла, адже так тяжко прогодувати дружину та трьох дітей.
Десь глибоко в душі я представляла для себе, що колись наші дітки повиростають і ми зможемо пожити для себе. І я сподівалась, що колись почую слова вдячності від діточок за стільки часу, який я приділяла їм, підтримувала та була поруч у тяжку хвилину.
Ось минуло майже сім років і я стою вже на випускному у свого найстаршого синочка. Навідалася туди і його біологічна мати. Вона була така пихата в той вечір, що неначе вона виховала сина та допомогла закінчити школу. Насправді, я тоді була дуже здивована, що вона прийшла на цей випускний та не забула про нього, як про дні народження свого сина. Але я тоді не звертала на неї уваги, мені було все одно. Я була повністю зацікавлена лише сином та його святом.
І ось, вже наприкінці вечора, коли роздали всім сертифікати про завершення школи, ведучий видав кожному випускнику букет квітів і сказав подарувати їх тій людині, якій вони вдячні всім своїм життям та яку найбільше цінують. І ось мій син спускається зі сцени, підходить до мене і говорить: “Мамо, дякую тобі за все! Цей букет тобі!” В той момент у мене серце почало битися в десять разів швидше, а сльози градом котилися по щоках. То були сльози щастя, що життя прожите не даремно. І нехай я йому не біологічна мама, зате найрідніша у світі людина. Мабуть, це саме ті слова й вчинки, які доказують те, що я робила все вірно.
