Бабуся Оксани доживала останні роки свого життя. Дівчинка тоді ще в першому класі навчалася, а її двоюрідний брат навчався в сьомому класі. Бабуся хворіла на склероз та кожного разу, коли онуки приїжджали до неї, вони з бабусею знайомились як в перший раз. Двоюрідний брат Оксани Михайло постійно сміявся з бабусі, а його батьки робили йому зауваження. Оксана не сміялася з бабусі, бо вважала, що це негарно. Дай Бог кожному дожити до її віку та бути при доброму здоров’ї.
Дівчинка дуже любила розповіді бабусі, вона так цікаво розповідала. Деякі історії розповідала по декілька разів, але кожного разу дуже емоційно та цікаво. Оксані було цікаво слухати про традиції українського народу, які до наших днів не збереглися, про вірування в прикмети та народну мудрість, яку бабуся ще й досі пам’ятає.
Але найбільш емоційно бабуся розповідала про часи г _олодомору. Онучку дуже вразила історія про те як бабуся втікала від людоїдів, які жили на краю села та ловили тих, хто заходив в їх краї. Як вони їли суп з гілочок та котячого м’яса.
Коли наступного разу Оксана приїхала, щоб провідати бабусю, то вона дуже зраділа. Напевно, це був єдиний випадок, коли бабуся згадала Оксану. Причиною тому стало те, що дівчинка частіше за все з нею проводила час. Вона попросила присісти біля неї та майже пошепки сказала, що має для дівчинки дещо:
– Ось, тримай, я зберегла це для тебе, щоб ти поїла. Зараз важкі часи та я хочу, щоб ти вижила.
Оксана подякувала та сховала згорток газети в кишеню. Лише згодом, коли дівчинка вийшла з бабусиної кімнати, вона побачила, що в клаптику газети був захований окраєць хліба. Тоді Оксана ледь не заплакала.
Це ж який відбиток залишили часи голодомору, що бабуся ще й досі боїться, що її рідні помруть з голоду.
Бабусі давно вже немає в живих, а Оксана ще й досі зберігає її дарунок.
