**Щоденник батька**
Був у мене друг, Микола. Чоловік із золотими руками, справжній господар. Побудував хату своїми силами, виростив двох синів, посадив сад. Життя пройшло недарма.
Хата була просторою, з усіма зручностями — газ, вода, і навіть ванна, як у міській квартирі. Тільки без набридливих сусідів. Дружина, Оксана, була розумницею та красунею: і нагодує, і прибере, і за городом догляне. Микола завжди їй допомагав. Сини — старший Тарас і молодший Богдан — росли щасливими.
А потім Оксана захворіла й померла, коли Богдан ще у четвертому класі вчився. Микола довго сумував, але тримався, не запив. Важко було без жіночої руки в господарстві, але про шлюб навіть не думав.
Вони з дружиною мріяли, щоб діти здобули освіту, знайшли себе. Тарас закінчив школу, вступив до університету. Скоро одружився — буде в хаті господиня. Микола пишався сином. Богдан же до наук не тяжів, але допомагав батькові у всьому.
На четвертому курсі Тарас справді привів дружину.
— Хата велика, я її зводив для вас. Нащо вам оренда у багатоповерхівці? Тут газ, вода, простір.
Та Марічка, молода дружина Тараса, категорично відмовилася жити у приватному домі, ще й з батьком чоловіка. Тарас слухав її у всьому — кохав.
Микола змирився.
— Ти хоч би привів дружину сюди. Для кого я хату будував? — питав він Богдана.
— Мені ще рано про весілля думати, — відмахувався той.
Кожну осінь Микола робив запаси, половину віддавав Тарасові. Та той неохоче брав: Марічці ніяково, адже вона нічого не садила й не збирала.
— Це ж не чужим, а рідним. Без сорому, беріть, — наполягав Микола.
Богдан закінчив школу, але вчитися не став — пішов у армію.
Одного разу Тарас прийшов до батька, але розмова не клеїлася.
— Марічка очікує дитину. Син буде, — вимовив Тарас, дивлячись на реакцію батька.
Микола зрадів.
— Не для цього ти прийшов. Говори прямо.
— З дитиною витрат багато, а зарплата лише моя. Важко платити за оренду.
— Переїжджайте до мене!
— Марічка не хоче…
Тарас запропонував, щоб батько допоміг грошима на квартиру. Микола віддав усі заощадження.
Пізніше Богдан повернувся з армії, одружився. Дружина, Дарина, була господаркою, але до землі не тяжіла.
Микола постарів, а синам його було не до нього. Тарас жив окремо, Богдан із дружиною купили квартиру й з’їхали.
Ось так будинок, зведений для дітей, став непотрібним.
Після другого інсульту Микола вже не міг доглядати за собою. Сини вирішили віддати його до пансіонату. Але у останню мить серце Богдана стиснулося від болю — як так, відвести рідного батька до чужих? Але вже було пізно.
На поминках Тарас говорив, яким чудовим батьком був Микола. Богдан же не міг позбутися провини.
Чому діти з однієї родини були такими різними? Невже все це дарма?
