Наприкінці осені
Марічка вже остаточно вирішила, куди вступати, хоч і довго вагалася, ким бути. Раптом зрозуміла хоче стати лікарем. Вчилася добре, а жила з батьками, як за каменною стіною. Усе в неї було: люблячі батьки, гарний одяг, поїздки до моря, подарунки.
Тато Марічки працював у міській раді й займав високу посаду. Ні дружині, ні доньці ні в чому не відмовляв, одягав дівчинку, як ляльку. Був певен у світлому майбутньому доньки. Мати не працювала, була домогосподаркою.
Але доля зрадлива відьма, і може все перевернути…
Мамо, я побігла! дожовуючи бутербрід, вигукнула донька і вилетіла з квартири, спізнюючись до школи. Довелося бігти, немов від пекельної гонитви. Навіщо я вчора до третьої ночі сиділа в телефоні? лаяла себе Марічка, але все ж встигла вскочити до класу, ледве переводячи подих.
Хто за тобою гнався? поцікавилася подруга, коли Марічка плюхнулася поруч.
Ніхто, знову проспала, у цю мить дзвінок на урок, і дівчата невдоволено переглянулися.
Після третього уроку до Марічки підійшла класна і, не дивлячись у вічі, промовила:
Тобі треба йти додому… щось із твоїм татом…
Що? Що трапилося?! з переляком вигукнула вона, схопила речі й побігла.
Біля підїзду стояли сусіди, «швидка» та поліція. Марічка разом із мусорами увійшла до квартири… Мати вже не плакала, сиділа, гойдаючись, чорна від горя. На дивані лежав батько.
Серце, Марічко… серце його не витримало, шепнула їй на вухо сусідка.
Донька підійшла до матері, вони обійнялися й ринули у плач. Похорони й поминки пройшли, як у тумані. Сусіди приходили, підтримували. Мати закамяніла, з донькою не розмовляла.
Мамо, ну скажи хоть слово, благала вона, але мати лише дивилася на неї порожнім, далеким поглядом. А одного ранку, коли Марічка вже сама випила чай, мати раптом вийшла на кухню і тихо проговорила:
Він кличе мене, доню… наш тато… озирнулася й упала.
Марічка кинулася до неї, тормошила:
Мамо! Мам!.. а потім вибігла до сусідки.
Надія Іванівна одразу викликала «швидку». Мати лежала нерухомо, Марічка ридала, а сусідка, обіймаючи її, заспокоювала:
Нічого, дитинко, лікарі скоро приїдуть…
«Швидка» дійсно прибула швидко. Лікар схилився над матірю:
На жаль, нічим не можемо допомогти… він глянув на Марічку й сусідку, розвів руками. Її вже немає.
Як вона приходила до тями теж не памятала. Надія Іванівна все взяла під контроль. Родичів у Марічки не було мати з дитбудинку, батько теж один у родині. Допомагали вчителі та однокласники. Поступово вона оговталася, а сусідка взяла над нею опіку. Годувала сніданком, зустрічала зі школи, вечеряли вони разом.
Ось і іспити здані, випускний минув. Марічці нічого не лишалося, як змінити плани. Про інститут вже й не думала треба було забути про вищу освіту. Тепер головне вижити. Гроші від батьків ще були, але вони швидко закінчувалися.
Тітко Надіє, дякую, що похлопотала… мене взяли в магазин, буду продавчинею. Хоч якісь гроші будуть.
Правильно, дитинко, треба починати жити самостійно. Навчишся потім. Головне голова на плечах.
Марічка працювала, не відмовлялася від підробітків: мила підлогу, допомагала розвантажувати коробки. Дивлячись на цю тендітну дівчину, важко було повірити, що колись вона жила зовсім інакше.
Одного разу біля підїзду її зустріли незнайомі чоловік і жінка.
Марічка? спитала жінка.
Так… а ви хто? Я вас не знаю.
Хочемо поговорити про твоє майбутнє. Запросиш нас у квартиру?
Але ж я вас не знаю! Чому маю запрошувати?
Я Олена, а це Олег, кивнула вона на чоловіка.
Не бійся, Марічко, ми нічого поганого не зробимо. Просто поговоримо. На вулиці незручно…
Увійшли до квартири.
Ми пропонуємо тобі продати цю хату. Нащо тобі така велика? Чотири кімнати забагато. І комуналка дорога.
Так, рахунки приходять великі, зізналася Марічка. Але я не продам. Це память про батьків. І куди ж я тоді?
Ми знайдемо тобі двокімнатну. Віддаси гроші за цю купиш іншу.
Марічка навіть слухати не хотіла. Незнайомці переглянулися й попрощалися:
Подумай добре. Самотній таке житло не потрібно.
Дівчина розповіла все Надії Іванівні.
Навіть не думай з ними спілкуватися! Обдурять. Якщо прийдуть знову кликни мене.
Олена дзвонила ще кілька разів, питаючи, чи не передумала Марічка.
Звідки вони знають мій номер? замислилася вона.
Ввечері вони знову чекали біля підїзду. Марічка зупинилася.
Нам треба поговорити.
Я вже сказала не продаватиму! рі
