Наприкінці осені
Майже перед випуском зі школи Марічка нарешті визначилася, куди вступати, хоч і вагалася, ким стати у житті. Раптом зрозуміла обере медицину. Вчилася добре, а жила з батьками, як у Бога за пазухою. У неї було все: люблячі батьки, гарний одяг, поїздки на море, подарунки.
Батько Марічки працював у міській адміністрації на високій посаді, ні дружині, ні доньці ні в чому не відмовляв, одягав дівчинку, як ляльку. Був певен у світлому майбутньому доньки. Мати не працювала, вела домашнє господарство.
Але доля то така зрадниця, що може все перевернути
Мамо, я побігла, промовила донька, жуючи на ходу бутерброд, і вилетіла з квартири, спізнюючись до школи. Довелося бігти навтьоки. Навіщо я вчора до третьої ночі в телефоні сиділа? думала Марічка, але встигла залізти в клас, ледве дихаючи, якраз перед дзвінком.
Хто за тобою гнався? запитала подруга, коли Марічка плюхнулася поруч.
Ніхто, знову проспала, у цю мить пролунав дзвінок, і дівчатка невдоволено переглянулися.
Після третього уроку до Марічки підійшла класна керівниця і, не дивлячись у вічі, сказала:
Тобі треба йти додому щось із твоїм татом
Що? Що сталося? з переляком запитала вона, схопила речі й побігла додому.
Біля підїзду стояли сусіди, швидка допомога, підїхала поліція. Марічка разом із двома поліцейськими увійшла в квартиру Мати вже не плакала, сиділа, гойдаючись із боку в бік, почорніла від горя. На дивані лежав батько.
Серце, Марічко, серце не витримало у твого тата, тихо прошепотіла їй на вухо сусідка.
Донька підійшла до матері, вони обнялися й ридали разом. Як пройшли похорони та поминальний обід, Марічка памятала невиразно. Сусіди приходили, підтримували. Мати закамяніла, з донькою не розмовляла.
Мамо, ну скажи хоть слово, благала донька, але та лише дивилася на неї порожнім поглядом, ніби крізь неї. А одного ранку, коли Марічка вже сама випила чай із бутербродом, матір несподівано вийшла на кухню й тихо промовила:
Він мене кличе, доню наш тато озирнулася й упала.
Марічка підскочила до неї, трусила:
Мамо, матусю а потім вибігла до сусідки.
Ніна Петрівна одразу викликала швидку. Мати лежала нерухомо, Марічка плакала, а сусідка, обіймаючи її, заспокоювала:
Нічого, Марічко, лікарі вже їдуть, обіцяли швидко прибути
Швидка дійсно приїхала невдовзі. Лікар схилився над матірю:
На жаль, ми нічого вже не зможемо зробити він подивився на Марічку й сусідку, розвів руками. Її немає.
Як Марічка отямилася теж памятала ледве. Ніна Петрівна взяла все у свої руки родичів у дівчини не було. Мати була з дитбудинку, а батько єдиною дитиною у родині. Допомагали вчителі та однокласники. Поступово Марічка приходила до тями, а Ніна Петрівна опікувалася нею. Ранком годувала сніданком, зустрічала після школи, вечеряли вони теж разом.
Ось і іспити здано, випускний пройшов. Марічці нічого не залишалося, як змінити плани на життя. Про інститут вже й не думала про вищу освіту довелося забути. Треба було виживати, адже гроші, залишені батьками, невдовзі закінчилися б.
Тітонько Ніно, дякую, що похлопотала мене взяли у магазин продавчинею, подякувала вона сусідці. Тепер хоча б зароблятиму.
Правильно, Марічко, треба починати самостійне життя. Навчишся потім. Головне щоб голова була на плечах, а розум у порядку
Марічка працювала, не відмовлялася від підробітків мила підлогу, допомагала розвантажувати машину, якщо коробки були не дуже важкі. Дивлячись на цю тендітну дівчину, важко було повірити, що колись вона жила зовсім інакше.
Одного разу біля будинку її зустріли незнайомі чоловік і жінка.
Марічка? запитала жінка.
Так, а ви хто? Я вас не знаю, відповіла дівчина, втомлена після роботи.
Нам треба поговорити про твоє майбутнє. Може, запросиш до квартири?
Але я вас не знаю. Чому маю запрошувати?
Я Ганна, а це Павло, кивнула жінка на чоловіка.
Не бійся, Марічко, ми нічого поганого не зробимо. Просто поговорити треба, а тут на вулиці якось не зручно
Увійшли всі разом до квартири, сіли у кімнаті.
Марічко, ми пропонуємо тобі продати цю квартиру. Навіщо тобі така велика? Чотири кімнати для однієї забагато. І комунальні платежі великі.
Так, квитанції приходять із чималими сумами, погодилася Марічка. Але я не продаватиму. Це память про моїх батьків. Та й куди я тоді подінуся?
А ми запропонуємо тобі двокімнатну. Продаси цю купиш собі меншу.
Марічка навіть думати не хотіла про продаж,
