**Пізній дзвінок**
Вийшов із офісу, над Києвом нависло низьке сіре небо, наче накриваючи місто важкою ковдрою. Лише хрести на золотих банях Софійського собору непокірно тяглися догори, прорізаючи похмурість.
Дрібний дощик цікавив обличчя, поки я йшов до машини. У салоні «Рено» ледь вловимо пахло “свіжістю лісу”. Сів за кермо, на мить закрив очі — добре, що встиг забрати авто з сервісу. Не доведеться мокнути на зупинці, товктися в маршрутці.
Завів двигун, із динаміків вирвався набридлий хіт. Зменшив гучність. “Додому!” — майже вслух наказав собі й вирушив на проспект. Пальцями відбивав ритм по керму. П’ятниця. А по п’ятницях ми з хлопцями йдемо у клуб, відриваємось. Що ще робити молодим, вільним, без обтяжливих зобов’язань?
Квартира зустріла тишею. Одразу помітив розплющені дверці шафи. В серці заворушився неприємний передчуття. Скинув черевики, у шкарпетках пройшов у кімнату. Між моїми сорочками та піджаками — порожні вішалки. Раніше там висіли сукні та блузки Оленки.
Пішла. Останнім часом ми часто сварились, але завжди мирились. Вона подзвонила на роботу, сказала, що сьогодні не піде з нами. Мене відволікли, потім їхав за машиною… “Обиділась, що не передзвонив? Невже через це розходяться?” — перша думка. Але ні. Вона все спланкувала. Залишила шафу відкритою, щоб я одразу опинився в атмосфері самотності. Мабуть, десь має бути записка зі звинуваченнями… Оглянув кімнату.
Жили разів півроку. Оленка мені підходила — гарна, весела, в міру егоїстична. Значить, це я їй не підходив. Останнім часом вона все частіше починала розмови про весілля, медовий місяць… А я жартував. Тепер зрозуміло. Не дочекалась рішучих кроків і пішла. Думає, зараз кинусь телефонувати, благати повернутись…
І зрозумів, що саме це й хочу зробити. Набрав номер — вимкнено. Я кинув телефон на диван.
Уявив Оленку: стоїть на кухні, на одній нозі, чистить картоплю… Захотілось, щоб вона повернулась. Пішов на кухню. У мийці — брудний посуд після сніданку. Поруч — порожня пляшка вина. “Допила, значить, вагалась”. Це трохи звеселило. Вимив тарілки, пляшку втиснув у переповнений смітник.
Оленка ненавиділа брудний посуд. Залишила його спеціально — щоб я зрозумів, як мені буде важко самому. Актриса! За це її і любив. Хоча про кохання говорив лише на початку.
Побачив записку на холодильнику: “Я йду. Не впевнена, що нам варто продовжувати”. Без пояснень, без підпису.
А я вже придивив перстень. Чекав зарплати, щоб купити, і нагоди, щоб красиво зробити пропозицію перед усіма.
“Коли дівчина пішла — це на краще”, — пробурмотів під музику з радіо.
У тиші кухні слова звучали фальшиво. “Повернеться. Я теж гордий. Не буду дзвонити”. Взяв відро і пішов виносити сміття.
Повернувся — телефон дзвенів. Невідомий номер. Чи варто відповідати? Раптом вона…
— Так, — сказав я.
— Вітаю, Дмитро, — жіночий голос. Зрадів, подумавши, що це Оленка. — Це я, Марія. Довго не наважувалась подзвонити… Ти нічого не обіцяв, але я не знаю, що робити…
— Хто? Яка Марія? — не зрозумів я, навіть не звернув уваги, що мене назвали Дмитром.
— Ти не пам’ятаєш мене? Тоді немає про що говорити. — І роз— Зачекай! — вигукнув я, але вона вже повісила трубку, залишивши мене сам на сам із чужим болем, який несподівано став моїм.
