Глибока й темна ніч поступово втрачала свою владу, наближаючи неминучу хвилину розлуки. Світало. Варка просиділа біля труни померлого чоловіка цілу ніч, перебираючи спогади про спільне життя з Михайлом. Обоє вже дісталися старості.
«Сімдесят шість весен прожив мій Михайлик, міг би й більше, якби не хвороба», думала про себе Варка, яка була на три роки молодша.
«Добрим чоловіком та батьком був ти, Михайле», вже голосно промовила вона, коли світанок розігнав темряву, і обличчя покійного стало виразнішим, аніж у сяйві свічки. «Вірним. А спокус перед тобою було чимало ех, як же швидко пролітає життя».
Довгу ніч спогади шалено билися в її душі, наче горобчики під дахом, радісні й сумні, як пташата у гнізді. Пятдесят три роки разом це не мало.
Коли Михайло зрозумів, що більше не підведеться, постійно казав дружині:
«Варку, це Господь карає мене за гріхи, мабуть, неправильно жив, неправильно думав»
Але вона заспокоювала:
«Не гризи себе, Михайле. Добре життя прожив. Не пив, не волочився, як інші, нас із донькою любив. Сам не знаєш, що бурмочеш, які в тебе гріхи?»
Він слухав і затихав.
Ранок уже розігнав останні тіні. У хаті метушилася донька Оксана, що приїхала з міста одна. Чоловіка в неї не було давно розлучилася, а її донечка, Варчина онука, нещодавно народила другу дитину, тому й не приїхала. Не попрощається онука з дідом. Та що вже тепер Зате в дитинстві всі канікули тут проводила.
Так і вийшло вилетіла Оксана з гнізда. Єдина дитина. Двоє померли один на другий день, другий не прожив і тижня. Як же пильнувала Варка доньку, як охороняла її Та Бог дав їй життя.
Ще до закінчення школи оголосила Оксана:
«Любі мої, після школи їду до міста. Не хочу жити в селі. Розумію, що я у вас одна й маю доглядати вас у старості, але в місті життя цікавіше».
«Та я не проти», одразу згодився батько.
Мати ж піднесла до очей куток хустки, якою була повязана.
«Ой, доню, а як же ми тут без тебе?» ледь не заплакала, але Михайло суворо глянув на неї.
«Що ти, мати Хай донька шлях собі прокладає. Не сидіти їй тут. Хай у люди вийде. Доярок і без неї в селі вистачить».
Варка в душі згоджувалася й розуміла, але страшно було відпускати доньку саму. Вона виїхала, вступила до технікуму, вивчилася на товарознавцю. Потім вийшла заміж і вже не повернулася під батьківський дах.
Варка з Михайлом майже все життя прожили удвох. Працювали в колгоспі, жили злагоджено, без сварки. А як постарілися, стали на літо онуку забирати. Та вона виросла й забула дорогу до них. У неї своє життя, хоча дід із бабою сумували.
«Брали онуку на сінокіс, любила вона потім у річці плескатися» Варка ледве посміхнулася, згадуючи, як онука верещала, коли дід заносив її у воду, вчив плавати і навчив.
«Мамо, ти чого?» несхоже підійшла Оксана.
«Та нічого, спогади нахлинули. Посидь зі мною, попрощаймось з батьком у тиші, поки люди не зійшлися. Прийдуть односельці не дадуть як слід розплакатися. Поважали Михайла люди, нікому зла не робив, навпаки усім допомагав. Тож усі прийдуть».
Оксана присіла поруч, пригорнулася до матері.
«Як же добре, донечко, що ти схожа на нього. Його риси будуть стиратися з памяті, а ось ти перед моїми очима Дуже схожа на Михайла», сумно говорила Варка, похитуючись.
«Мамо, а як ви з татом познайомилися? Ніколи про це не розповідала».
«Ох, Оксанко Познайомилися ми дивно. Він просто до мене прикипів. Побачив мене на районі і на все життя»
«Як це? Що ти там робила?»
«У колгоспі на фермі працювала, завжди в передовиках була. Ось і послали мене на зїзд передовиків, навіть грамоту вручили й наручний годинник. Ні в кого в селі такого не було, а мені дали Ох, і раділа ж я!»
Після екскурсії їх повели до їдальні, там і зустрілася з Михайлом. Сиділи за сусідніми столами, але він не відривав від неї очей аж моторошно стало. Високий, ставний тільки одягнений бідненько.
«Ну як бідненько брудно, неглажено» Тут вона й зрозуміла нема в нього жіночої ру«Варко, візьми мене до себе, Михайло я, а ти як?» почула вона раптом біля себе, коли виходила з їдальні, і це був початок їхньої вічної любові, яка тепер лишилася лише в спогадах, поки сльози котилися по її зморшкуватим щокам, а за вікном починався новий день, такий самий пустий, як і її серце без нього.
