— Уб’ю, суко!
Микола бив кулаками у двері хати, а зібрався народ умовляв його:
— Міколо, ну що ти витворяєш? Завтра знову вибачення проситимеш! І сорому нема? Двоє діточок виростили, Оленка твоя ніколи жодної причини не давала, а ти і себе ганьбиш, і її теж!
Микола повернувся до калітки:
— Ви чого тут позбирались? Кіно дивитесь? Ну-мо, розходьтесь!
Люди не рушились із місця. Сусідка Миколи й Олени промовила:
— Міколо, та чого ти розходився? Має ж бути причина?
— Причина? Оленка й є причина! Я до неї… я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, от, замкнулася вдома, а з ким вона там?
Микола зійшов із ґанку, сів на лавку. Говорив втомленим, плаксивим голосом, і слухати таке від здоровенного чоловіка було дуже дивно й неприємно.
Сусідка заговорила лагідно:
— Даремно ти на дружину наклеп несеш… Добра вона в тебе. Честна.
Микола вже зовсім слабим голосом відповів:
— Не любить вона мене, тітко Ганно. Я ж селюк, а вона міська, от і дивиться все ліво.
— Ой, ти дурень… Таких дурнів, як ти, пошукати треба…
Але Микола вже не чув її слів. Спав, похиливши голову на груди. Тітка Ганя ледве штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лаві.
— Ну, от і все. Поки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розбудовувалося, хати ставили. Люди казали, що ще трохи — і все, можна буде його містом називати. Жарт жартом, а двірів скільки! І не страшно, що нема багатоповерхівок, а зручності на подвір’ї, — головне, населення.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Будинки для фахівців будували, а тут замахнулись на клуб. Та й не якийсь там, бо звичайний у них уже був, у дерев’яній хаті. А кам’яний, щоб у два поверхи, і щоб гуртки різні.
І екскаватор свій був, і багато чого, та ось працювати було нікому. Були водії, трактористи, а фахівців такого рівня — ні. Тоді обрали Миколу та Петра з протилежного кінця села й відправили до міста.
Микола й Петро ніколи не дружили. Більше того, взагалі не ладили. А все через те, що дівчата їм подобались одні й ті самі. Навіть пару разів били один одному носи.
У місті їх поселили в одну кімнату — хоч хочеш, хоч ні, а спілкуватись довелося. Петро одразу сказав:
— Мені треба міську знайти, щоб тут, у місті, залишитись.
Микола тоді здивувався:
— Як так? Господарство за тебе платить, а ти тут залишишся?
Петро реготав:
— Ну й валенок ти. Так усі розумні роблять. Що в селі ловити?
Микола лише хмикнув:
— Ну, чекають тут на тебе, такого красунчика.
Через три дні Микола побачив Петра з дівчиною. Побачив і мало не збожеволів. Він закохався з першого погляду, як тільки побачив Олену.
Ввечері спитав у Петра:
— Хто це була з тобою?
— О, Оленка. Вона міська, з бабою живе, тобто житло скоро звільниться.
— Закохався, чи що?
— Ти жартуєш? Дошка дошкою, я люблю гарненьких…
Микола одразу вдарив його. Потім ще раз. Петро витер ніс і сказав:
— А ти, бачу, вліпився… Ну дивись, плач, як я на ній одружусь і гулятиму від неї і ліворуч, і праворуч! А вона мене вдома чекатиме й усе пробачатиме.
Наступного дня, як тільки Петро пішов, Микола непомітно пішов за ним. Він побачив, як той зустрів Олену, по-господарськи обняв її за талію, і одразу кинувся вперед.
Микола випалив усе Олені. Вона здивовано дивилась то на нього, то на Петра, а потім сказала:
— Та йдіть ви! — і пішла.
Вони з Петром знову посварились. І того ж дня Петро домовився з комендантом і переїхав до іншої кімнати. А Микола день і ніч вартував Олену.
Дівчина проходила повз, вдавала, що не помічає. А через два тижні зупинилась:
— І довго ти будеш, як тінь? Може, в кіно запросиш?
Він увез до себе в село не тільки Олену, а й її бабусю. Бабуся померла через десять років, а у них уже було два сини.
Микола для родини готовий був землю рити. Поставив хату, паркан, якого ні в кого в селі не було. У хлопців — найдорожчі велосипеди. Олена працювала фельдшеркою. Микола з неї пилинку здував.
А рік тому сталося те, чого Микола ніяк не очікував. У село повернувся Петро. Видно, міська дружина йому більше не була потрібна, вона швидко зібрала йому чемодан і відправила геть.
Як тільки Микола довідався про його приїзд, прийшов додому чорніший за хмару. Олена здивовано подивилась на нього:
— Миколо, що з тобою? Що трапилось?
Він дістав пляшку з шафки, налив собі, випив. Олена перелякано сіла. Вона ніколи не бачила чоловіка таким. А пив він раз на рік, у велике свято.
Микола похмуро подивився на неї:
— Петро повернувся.
Олена наморщила лМикола стиснув її руку і прошепотів: “Дякую, що дала нам ще один шанс,” а в душі пообіцяв собі, що більше ніколи не втратить її довіру.
