— Уб’ю, поганець!
Микола Луценко бив кулаками у двері хати, а зібрався народ доводив:
— Миколо, ну що ти робиш? Завтра знову прощення проситимеш! І не соромно? Двоє діточок підняли, Галина твоя жодної нагоди не давала, а ти соромиш себе й її!
Микола повернувся до калітки:
— Ви що тут зібралися? Кіно дивитеся? Геть відси!
Люди не рушили з місця. Сусідка Миколи й Галини промовила:
— Миколо, чого розходився? Має ж бути причина?
— Причина? Галя причина й є! Я до неї… я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, от, зачинилася в хаті, а з ким там вона?
Микола зійшов з ґанку, сів на лавку. Говорив голосом втомленим, плаксивим, і чути таке від здорового чоловіка було дивно й бридко.
Сусідка заговорила лагідно:
— Даремно ти на жінку наклеп несеш… Добра вона тобі. Честна.
Микола вже ледве чутно відповів:
— Не любить вона мене, тітко Олено. Я ж селюк, а вона міська, от і дивиться все ліворуч.
— Ой, ти дурень… Таких дурнів, як ти, пошукати треба…
Але Микола її слів уже не чув. Спав, похиливши голову на груди. Тітка Олена ледве штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лавці.
— Ну, от і все, тепер, доки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розросталося, хати будували. Люди казали, що ще трохи — і можна буде його містом звати. Чи не жарт — стільки подвір’їв. І не страшно, що хмарочосів нема, а санвузол на дворі, головне — людей багато.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Хатки для спеціалістів ставили, а тут за клуб взялися. Та й не якийсь там, бо якийсь уже був — у звичайній дерев’яній хаті. А мурований, щоб у два поверхи, і щоб гуртки різні були.
І екскаватор свій був, і багато чого, тільки працювати некому. Водії були, трактористи, а спеціалістів такого рівня — ні. Тоді вибрали Миколу та Олега з іншого кінця села й відправили до міста.
Микола й Олег ніколи не дружили. Навпаки — ладу між ними не було. А все через те, що дівчата їм подобалися одні й ті самі. Навіть носи один одному пару разів розбивали.
У місті їх поселили в одну кімнату, хотів не хотів — довелося спілкуватися. Олег одразу сказав:
— Мені треба городянку знайти, щоб тут, у місті, залишитися.
Микола тоді здивувався:
— Як так? Господарство за тебе платить, а ти тут залишатимешся?
Олег зареготав:
— Ну й валенок ти. Усі так роблять. Що в селі робити?
Микола лише хмикнув:
— Ну, чекають тут тебе, такого красунчика.
Через три дні Микола побачив Олега з дівчиною. Побачив — і мало не з розуму не зійшов. Він закохався в Галину з першого погляду.
Ввечері спитав у Олега:
— Хто та дівчина була з тобою?
— О, Галя. Вона городянка, з бабусею живе, отже, хата незабаром звільниться.
— Закохався, чи що?
— Ти жартуєш? Доска-доскою, я люблю повненьких…
Микола одразу вдарив його. Потім ще раз. Олег витер ніс і сказав:
— А ти, бачу, вліпився… Ну дивися, як я на ній одружуся та гулятиму направо й наліво! А вона мене вдома чекатиме й усе пробачатиме.
Наступного дня, ледь Олег пішов, Микола непомітно пішов за ним. Він побачив, як Олег зустрів Галину, по-господарськи обійняв її за талію — і кинувся вперед.
Микола випалив усе Галині, вона дивилася то на нього, то на Олега, потім сказала:
— Та пішли ви… — і пішла.
Вони з Олегом знову посварилися. І того ж дня Олег домовився з комендантом і переїхав у іншу кімнату. А Микола день і ніч вартував Галину.
Дівчина проходила повз, робила вигляд, що не помічає. А через два тижні зупинилася:
— І довго ти будеш як тінь? Може, в кіно запросиш?
Він забрав до себе в село не лише Галину, а й її бабусю. Бабуся померла через десять років, а в них на той час уже двоє синів було.
Микола для родини готовий був землю рити, хату поставив, паркан такий, якого ні в кого в селі не було. У хлопців найдорожчі велосипеди. Галина працювала фельдшеркою. Микола з неї пилинки здував.
А рік тому сталося те, чого Микола ніяк не очікував. У село повернувся Олег. Мабуть, городянці він більше не був потрібен, вона йому швидко валізку зібрала й відправила геть.
Як тільки Микола довідався про його приїз— Давайте, Олеже, не будемо згадувати минуле,— сказала Галина і взяла Миколу під руку, а він глянув на давнього суперника із тихим спокоєм у душі — більше ніхто не порушить їхнього щастя.
