Остання путь під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вербівка. Степан Іванович, згорбившись під потоками води, наполегливо йшов уперед. Бруд лип до чобіт, кожен крок був боротьбою, але він не зупинявся. Сьогодні він повинен бути там, біля своєї Оксани. Нарешті крізь сіру завісу дощу проступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, моя донечка, — прошепотів Степан, і його голос затремтів від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холодить тіло. Дощ змішувався зі сльозами, стікаючи по зморщеним обличчю. Скільки б він простояв так, поринаючи в спогади, невідомо. Але раптом за спиною почулися кроки. Степан обернувся й завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Ранок того дня був похмурим і сумним. Степан Іванович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці в місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поряд молода дівчина безтурботно сміялась, базікаючи по телефону, не звертаючи уваги на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я передзвоню, добре?
Зависла важка тиша. Степан почув себе ніяково, його грубість різнула його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Пробачте, сьогодні не в настрої.
Дівчина подивилася на нього з теплою посмішкою:
— Нічого, погода така, всі нервуются. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Степан мовчав, лише кивнув. Він не був схильний до розмов із незнайомцями. Цим завжди займалася Оксана. Вона вирішувала все: від рахунків до спілкування з родичами. Степан сприймав її турботу як належне, не замислюючись, поки вона була поруч. Без неї його світ став порожнім, як випалена нива.
Дівчина, не ніяючись від його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнюється. Так запізнілі встигнуть. Моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Степан хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виплила Оксана. Якби тридцять років тому він не встиг стрибнути в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Оксана завжди вміла бачити світло в найпохмуріших днях. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Степан, і очі залляли сльози.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербівки їдете? Глухе місце, молоді там майже нема.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тітки Ганни, їду її навідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Степан. — Там їхні родинні місця.
— А як її звали? Може, чула.
— Ковальчук. Оксана Василівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Степан. — Тільки батьків навідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи в спогади. Оксана так любила Вербівку, мріяла, щоб вони всією родиною приїжджали туди частіше. Але в Степана завжди не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Андрій завів своє життя, онуків не возить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Наталю!
Вона обернулася до Степана з посмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вербівки займала близько двох годин. Степан згадав, як у молодості Оксана одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони з Оксаною рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння і доброта були безмежні. Але Степан змінився, почав сприймати її любов як щось саме собою зрозуміле, не ценив тих моментів, які вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Ціни».
Коли автобус заїхав у село, серце Степана забилося швидше. В пам’яті сплив вислів із книги: «Пекло — це коли ніколи вже».
Дощ у Вербівці лив не перестаючи, дзвонив по даху автобуса. Степан важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він ступив під зливу, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшиВони пішли до хати тітки Ганни, де пахло свіжим хлібом і теплом, і Степан відчув, як крижини в його серці почали танути.
