Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вербичі. Степан Іванович, згорбившись під потоками води, уперто йшов уперед. Багно прилипало до чобіт, кожен крок був боротьбою, але він не зупинявся. Сьогодні він мав бути там, біля своєї Ганни. Нарешті, крізь сіру завісу дощу проступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошепотів Степан, і його голос здригнувся від болю.
Він підійшов до скромного надгробка і важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холодить тіло. Дощ змішувався зі сльозами, стікаючи по зморшкуватому обличчю. Скільки б він так простояв, поринаючи в спогади — невідомо. Але раптом за спиною почулися кроки. Степан обернувся і завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Того ранку було сумно та сиро. Степан Іванович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці в місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поруч молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефону, не зважаючи на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — збентежено відповіла вона, опускаючи телефон. — Мамо, я перетелефоную, добре?
Повисла важка тиша. Степан відчув незручність — його грубість різнула його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні не в гуморі.
Дівчина глянула на нього з м’якою усмішкою:
— Нічого, така погода — всі нервуватимуть. А я люблю осінній дощ. Пахне, наче сама осінь дихає!
Степан мовчав, лише кивнув. Він не був схильним до бесід із незнайомцями. Цим завжди займалася Ганна. Вона вирішувала все — від рахунків до спілкування з родичами. Степан приймав її турботу як належне, не замислюючись, доки вона була поруч. Без неї його світ став пустим, як вигоріле поле.
Дівчина, не ніяючись через його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнюється. Так усі встигнуть. Ось моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Степан хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виплила Ганна. Якби сорок років тому він не встиг урватися в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Ганна завжди вміла бачити світло навіть у найпохмуріші дні. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Степан, і очі залляли сльози.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербичів їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тітки Оленки, їду відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Степан. — Там її рідні місця.
— А як її звати? Може, чула.
— Шевченко. Ганна Михайлівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Степан. — Лише батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовкнув, поринаючи в спогади. Ганна так любила Вербичі, мріяла, щоб вони всією родиною приїжджали туди частіше. Але в Степана завжди не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Олексій завів своє життя, онуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Катю!
Вона повернулася до Степана з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вербичів займала близько двох годин. Степан згадав, як у молодості Ганна одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони з Ганною рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння і доброта були безмежні. Але Степан змінився, почав сприймати її любов як щось само собою зрозуміле, не цінячи тих митей, що вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Ціни».
Коли автобус заїхав у село, серце Степана забилося швидше. У пам’яті виплив уривок із книжки: «Пекло — це коли ніколи вже».
Дощ у Вербичах лив не перестаючи, дзвонив по даху автобуса. Степан важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він вийшов під зливу, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшись під навісом. Побачивши, куди він іде, вона гукнула:
— Куди ви? Там лише цвинтар!
Степан зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши очі, зрозуміла.
Того дня, коли Ганна піДівчина підійшла ближче, простягнула йому руку й м’яко сказала: «Ходіть, я вас проводжу».
