Щоденник.
За вікном смеркало, а мами Христини все не було; маленька Соломія на своєму візку підкотила до стола, сягнула телефону та набрала матір. «Абонент недоступний», пролунав холодний голос. Дівчина вимкнула апарат, згадавши, що кредиту майже немає. Мати пішла у дальній крамницю, де все дешевше, через годину мала мати повернутися та ось уже чотири години. Соломія розігріла чайник, зїла котлету з холодильника й знову подзвонила. «Абонент недоступний». Лягла на ліжко, сховавши телефон під подушку, світло лишила важко заснути одній.
Прокинулася від сонця. Мамине ліжко порожнє. «Мамо!» скрикнула Соломія, та двері мовчали. Телефон знову видав все те ж. Сльози покотилися по обличчю.
Я, Василь, ішов додому з кавярні, коли в траві впізнав розтрощений телефон. Я блогер-програміст, тому з професійною цікавістю узяв його. Сим-карту вийняв удома та вставив у свій телефон. У книжці контактів пенсійний фонд, лікарня й перший номер «донька». Подзвонив: «Мамо!» здивувався дитячий голос. «Це не мама», відповів я. Соломія, схлипуючи, розповіла: мама Христина Шевченко зникла учора ввечері. Адрес подала чітко: вулиця Шевченка, 7, квартира 18. Дізнавшись, що Соломія на візку й не має родичів, я з матірю Марією Антонівною викликали таксі й поїхали.
Соломія сиділа у відчиненій квартирі, худа й бліда. «Знайдете маму?» запитала враз. Марія Антонівна нагодувала дівчинку, а я тим часом на міському порталі відшукав звістку: на вулиці Садовій водій «Жигулів» збив жінку, постраждалу у важкому стані госпіталізували без документів. За фотографією з альбому Соломії в лікарні впізнали Христину.
Коли Христина отямилася, ми мали вже її телефон. Медсестра піднесла його до вуха: «Мамо!» скрикнула Соломія. «З тобою бабуся Марія й дядько Василь», додав зрештою мій голос. Лікар зауважив, що хвилюватися не можна.
Через день я прийшов до палати Христини з пакетом від Марії Антонівни. Показав, як відеодзвонити Соломії. Дівчинка на екрані усміхалася: «Мамо, бабуся Марія казала я вже як онука!». Христина шалено дякувала.
Водій, винний аварії, приніс Христині двісті тисяч гривень компенсації за вини. Ихні вистачило на операції Соломії в українській клініці спочатку спиці, потім реабілітація, три роки. Коли Соломія зняла гіпс, Марію Антонівну із серцем забрали до лікарні. Три ночі Христина провела біля її ліжка. На четвертий день Марія Антонівна, повернувшись до тями, взяла її за руку: «Вийди за Василя. Разом поставите Соломію на ноги».
І ось сьогодні. Соломія, із букетом у руках і ранцем за плечима, випросталася біля школи, держучиза руку Марію Антонівну. «Боязко», прошепотіла вона. Я подав їй долоню: «Ходімо!». «З тобою, тату, не страшно», усміхнулася Соломія. Пішли разом у дзвінкій мовчанці, а позаду Христина з Марією Антонівною купалися в радості. Не тільки Соломія навчилася ходити, а й ми сласти перед смертю долі.
Іноді вирішальним кроком до щастя виявляється поштовх долі, а не власний розрахунок.
