Останній лист
Оксана ніколи не знала батька. Коли підросла і запитала маму про нього, та лише відповіла:
— Хіба тобі погано зі мною?
Марія любила доньку, хоча й не пестила. Та як не любити тиху, великооку дитину? Вона не створювала матері клопотів, не прогулювала школи, добре вчилася, слухалася.
Була звичайною, нічим не винятковою дівчинкою. Не всім же бути красунями. Жодного разу не почула від дорослих, що вона гарненька чи чарівна. «Як схожа на матір!» — казали вони.
Марія не користувалася парфумами, не підфарбовувала губи, не носила підборів. «Які там підбори? За день так набігаєшся біля верстатів, що ноги гудуть», — говорила вона. Працювала мати на ткацькій фабриці. У цехах стояв гамір, тому вона звикла говорити голосно, майже кричати.
Після дев’ятого класу Марія відвезла Оксану на літо до села, до своєї подруги. Схоже, у неї налагоджувалося особисте життя. Донька не заважала, але ще рано було їй про це знати.
— А як ви познайомилися з мамою? — запитала Оксана в тітки Ганни. — Вона ж міська, а ви в селі живете.
— Та ж твоя мати теж із села. Ми з нею дружимо з дитинства. Потім вона в місто подалась, на фабрику влаштувалася. Не розповідала? Завжди соромилася своїх селянських коренів. — Тітка Ганна зітхнула. — А я залишилася, одразу після школи заміж вийшла. Дітей Бог не дав, чоловік на заробітки поїхав та й загинув. Отак і живу сама. Хоча б мати встигла дитину народити, а тут і чоловіків справжніх немає. Усі п’ють.
— А мій батько? Ви щось про нього знаєте?
— Та чого не знати? На фабриці ж самі жінки працюють. Після зміни не до кохання. Матері як передовичці квартиру дали. Не всім так щастило. А роки йдуть.
Влаштувався до них наладчиком чоловік. Не красенем був, та чоловікові й не треба. У жіночому колективі кожний на вагу золота. Не знаю як, але завагітніла вона від нього. І то в останній момент — майже вже запізно було.
Марія красою не вирізнялася. За нею хлопці табунами не ходили. Як дізналася, що дівчинка буде, ще більше зраділа. Дівчинку без батька виростити легше. Народила для себе. Отак це називається.
З тіткою Ганною було легко спілкуватися, не так, як із мамою. Й багато чому навчила Оксану по господарству. А чим ще в селі займатися? Дітей приїхало багато, та всі молодші, не за віком Оксані.
А наприкінці липня приїхав до сусіда підліток. Оксана як побачила його — серце заспівало. Він допомагав дідові в городі, воду з річки носив, а вона з вікна спостерігала.
Якось побачила, що він пішов до річки, схопила рушник і за ним. Та згадала вже по дорозі — купальник не наділа. Та не повертатися ж! Сіла на траву на березі й дивилася, як він пірнає й відфухкується, випливаючи. Він теж помітив її.
— Чого сидиш? Вода тепла! — гукнув він.
Вона засоромилася, хотіла піти. А він раптом вийшов на берег і простягнув їй лілію, що пахла річкою й тиною.
Оксана натомість подала йому свій рушник. Заговорили. Тараса батьки відправили до діда в село, поки вони розводяться й майно ділять.
— Що завтра робитимеш? — спитав він.
— Нічого, тітці Ганні по господарству допомагатиму. А що? — А в неї самої серце загалом стрибало в грудях. Ні з одним хлопцем так ще не спілкувалася.
— Підем у ліс зі мною, гриби вже пішли, а в діда нога розболілася.
— Підемо, — відповіла вона й почервоніла.
— Тільки рано, по росі підемо. Я свисну тобі.
Додому йшли разом. Він паличкою кропиву узбіччя збивав, а вона несла на плечі мокрий рушник — і їй здавалося, що він обіймає її за плечі.
Прокинулася Оксана рано, ще тільки світало. То й дело на старі годинники поглядала. А стрілки ледве рухалися.
— Чого метушишся? — спитала тітка Ганна й голосно позіхнула. — Спи, ще рано.
— З Тарасом у ліс підемо за грибами, боюся проспати, — чесно зізналася Оксана.
Тітка встала, скриплячи, принесла з комірки гумові чоботи й одяг у кошику.
— Не вдягну я це. Виглядатиму, як опудало.
— Вдягай, дурна. У лісі й гадюки й комарі, й кліщі. І волосся добре сховай під хусточку.
Оксана неохоче натягнула на себе широкі штани й сорочку, глянула в дзеркало й перелякалася. Справжнє опудало. А під вікном роздався свист. Переодягатися вже неколи. Схопила кошик і вибігла у двір. Тарас задоволено оглянув її. Сам був у такому самому вбранні.
У лісі Тарас гриби збирав, а Оксана жодного не бачила.
— Ти колись гриби збирала? — спитав він.
Оксана винувато похитала головою.
— Зрозуміло, — зітхнув Тарас і почав показувати, як шукати гриби, які їстівні, а які аніяк не можна зривати.
ЗнайА потім вони жили довго і щасливо, знаючи, що справжнє кохання не має строку давності.
