Останній лист
Оксана не знала свого батька. Коли підросла й спитала маму про нього, та лише відповіла:
— Хіба тобі погано зі мною?
Марія любила доньку, хоча й не пестила. Та як не любити тиху дівчинку з великими очима? Клопотів вона не завдавала, з уроків не тікала, навчалася добре, слухалася матері.
Була звичайною, нічим непомітною дівчинкою. Не всім же красунями бути. Ніколи від дорослих не чула, що вона мила або чарівна. «Як на маму схожа!» — казали вони.
Мама не вживала парфумів, не підфарбовувала губи, на підборах не ходила. «Які підбори? За день так набігаєшся біля верстатів, що ноги гудуть», — казала вона. Працювала Марія на текстильній фабриці. У цехах стояв гучний шум, тому мама звикла говорити голосно, майже кричати.
Після дев’ятого класу мама відвезла Оксану на літо до села, до своєї подруги. Начебто у неї намічалося особисте життя. Донька не заважала, але ще було зарано їй розповідати.
— А як ви познайомилися з мамою? — запитала Оксана в тітки Ганни. — Вона ж міська, а ви в селі живете.
— Та ж твоя мати теж із села. Ми з нею дружимо з пелюшок. Потім вона до міста виїхала, на фабриці влаштувалася. Не розповідала? Завжди соромилася свого походження. — Тітка Ганна зітхнула. — А я лишилася, одразу після школи заміж вийшла. Дітей бог не дав, чоловік на заробітки подався та й зник. От і живу сама. Хоч мати встигла дитину народити, а тут і чоловіків пристойних нема. Усі п’ють.
— А мій батько? Ви щось про нього знаєте?
— Та чого ж не знати? На фабриці ж самі жінки працюють. Після зміни не до кохання. Матері як передовиці виробництва квартиру дали. Не всім так щастило. А роки йдуть.
Влаштувався до них наладчиком чоловік. Не красень, та й чоловікові краса не потрібна. У жіночому колективі кожний на вазі. Не знаю як, але вагітною вона від нього стала. І то в останній момент, майже всі терміни вийшли.
Марія красою не вирізнялася. За нею кавалери табунами не ходили. Як дізналася, що дівчинка буде, ще більше зраділа. Дівчинку без батька виростити легше. Народила для себе. Так це називається. — Тітка Ганна зітхнула.
З тіткою Ганною легко розмовляти, не те, що з мамою. Та й господарству Оксану багато чого навчила. А чим же ще в селі займатися? Дітей налітало багато, та всі маленькі, не по віку Оксані.
А наприкінці липня приїхав до сусіда підліток. Оксана його побачила — і серце заспівало в грудях. Він у городі дідові допомагав, воду з річки носив, а Оксана у вікно за ним спостерігала.
Якось побачила, що він на річку пішов, схопила рушник і за ним. Лише на дорозі згадала, що купальника не наділа, та не повертатися ж. Сіла на траву на березі й дивилася, як він пірнає та відфуркотується, спливаючи на поверхню. Він теж її помітив.
— Чого сидиш? Вода тепла! — гукнув він.
Оксана зніяковіла, хотіла піти. А він раптом вийшов у берег і простягнув їй лілію, що пахла річкою й тиною.
Оксана натомість віддала йому свій рушник. Забалакали. Миколу до діда в село батьки відправили, поки самі розлучаються й майно ділять.
— Що завтра робитимеш? — запитав він.
— Нічого, тітці Ганні по хазяйству допомагатиму. А що? — А в неї самої серце почало скакати, ніби кінь. Ні з одним хлопцем так ще не розмовляла.
— Підем у ліс зі мною, гриби вже пішли, а в діда нога розболілася.
— Підемо, — відповіла вона й почервоніла.
— Лише рано, по росі підем. Я свисну тобі, — сказав Микола.
Додому йшли разом. Він паличкою кропиву біля тину збивав, а вона несла на плечі вологий рушник, і їй здавалося, що він обіймає її за плечі.
Прокинулася Оксана рано, ще тільки світати почало. Постійно на годинник поглядала. А стрілки ледве рухалися.
— Чого метушишся? — запитала тітка Ганна й голосно позіхнула. — Спи, ще рано.
— З Миколою в ліс підем по гриби, боюся проспати, — чесно зізналася Оксана.
Тітка встала, хропТітка Ганна всміхнулася, якось по-особливому тепліше, і промовила: «Іди, доню, шукай свого щастя — воно вже давно тебе чекає».
