— Олесь, — увійшла в кімнату Марічка, тримаючи руки за спиною. Вона загадково посміхалась, очі світились щастям.
Олесь теж посміхнувся, передчутуючи хорошу новину чи подарунок.
— Що там у тебе? — Він навіть сів, нахилився до неї з дивана. — Не тягни, показуй.
— Ось… — Марічка простягнула руку, на долоні лежав невеличкий предмет. Олесь ще не розгледів, що це, усмішка ще блукала на його обличчі, але вже не сяяла.
— Що це? — спитав він і відкинувся на спинку дивана, ніби відштовхуючись від несподіваного «сюрпризу».
— Подивись! — Марічка зробила крок до нього, досі тримаючи предмет на долоні. — Я вагітна! — не витримавши, випалила вона. Голос тремтів від ледь стриманої радості.
«Вагітна», — повторив про себе Олесь. Усмішка зникла. Він дивився на Марічку зі страхом, наче перед ним стояла вже не вона, а хтось інший.
Її усмішка теж повільно згасла, як світло в театральній залі перед початком вистави. Марічка стиснула в руці тест і так само повільно опустила руку.
— Ти не радий? — Голос теж тремтів, але від сліз.
— Марічко, ми ж домовлялись, що почекаємо з дітьми, — Олесь проказав це зі злістю. — Ти перестала пити таблетки? — Тепер його голос звучав твердо, роздратуванням.
— Я забула випити один раз, а потім… — Марічка сіла на диван поруч. Олесь одразу ж зсунувся на край, немов боявся заразитись.
— Про що ти думала? Чому мені не сказала? Невже тобі хочеться возитись з пелюшками, не спати ночами? Ти ж сама ще дитина. — Олесь устав, почав нервово ходити по кімнаті.
— Давай все обговоримо, не будемо поспішати…
— Я не буду робити аборт. Він уже є. Я знаю, відчуваю, що це хлопчик. Він буде схожий на тебе, — сказала Марічка. В очах блищали сльози.
Його слова пригвоздили Олеся до підлоги. Вона дивилась на нього з відчаєм. Сльозки котились по щоках.
— Марічко, послухай… — Олесь сів поруч, обняв її.
«Криком не допоможеш. Треба діяти обережно, м’яко…»
Марічка зняла його руку і схопилась з дивану, наче почула думки.
— Я. Не. Буду. Робити. Аборт, — вимовила вона чітко, наголошуючи на кожному слові.
— Я нічого такого не казав. Я просто збентежився. Вибач, що так відреагував. Іди до мене. — Він притягнув її до себе, посадив на коліна.
— Дурненька моя. Як же я тебе люблю, — говорив він, гладячи її по плечу. — Не плач, будь ласка. Тобі не можна, це шкодить маляті.
— Ти справді радий? — спитала вона, витираючи сльози.
— Ну звісно, — легко відповів Олесь, а сам думав, що попереду ще дев’ять місяців, і всяке може статись…
Згодом все повернулось на коліна. Олесь не помічав змін у Марічці. Він почав думати, що тест помилився. Але через місяць у неї почався токсикоз. Вона поблідла, змарніла, майже нічого не їла.
Раніше вони щовечора кудись ходили: то в кіно, то на зустрічі з друзями, то в кафе. Тепер Марічку не витягнути з дому. Вона лежала, скаржилась на погане самопочуття. Від запаху м’яса їй робилось погано. Олесь нудьгував.
— Марічко, у Вовка в суботу день народження, — провинувато сказав він.
— Іди сам. Я все одно не змагаюсидіти за столом, — буркнула вона.
Олесь зрадів. На свято він пив, жартував, повернувся пізно. Марічка спала, відвернувшись до стіни.
Потім у неї виріс живіт. Вона крутилась у ліжку, стогнала, не давала йому спати, відмовляла йому в близькості. Він злились, його незадоволення зростало разом із животом.
— Коли ви вже одружитесь? — спитала мати, коли Олесь зайшов у гості. — Ім’я сину вже вибрали?
— Богдан. На честь її тата. Мам, яка весілля з животом?
— Просто розпишіться. Я казала тобі…
— Годі мені мізки виносити! Ніде спокою нема.
По дорозі додому Олесь зайшов у бар. Наступної ночі Марічка розбудила його.
— Олесю, прокидайся!
— Що? — бурмотів він.
— Мені погано. Тягне живіт, болить поперек, — скривилась вона.
— Швидку? — Він сів, шукаючи телефон.
— Вже дзвонила. Не беруть.
— Покидь я таксі, а ти збирайся.
У передпокої Марічка сиділа в халаті, біля ніг стояла сумка.
— Документи взяв? Поїхали.
Вони повільно спускались сходами, зупиняючись. У таксі Марічка стогнала, кусаючи губи.
— Терпи, ще трохи…
Біля роддому Олесь підтримував її, як поранену.
— Тут хтось є? Допоможіть!
— Чого галасуєш? — з’явилась акушерка. — Заходь, доню, — впустила Марічку і взяла сумку. — А ти, тату, іди додому. Ось номер, дзвони.
Вона захлопнула двері. Олесь бачив, як акушерка відвела Марічку.
— Марічко! — гукнув він, але вона не оглянулась.
Через чотири години народився хлопчик. Оглушений, Олесь поїхав до матері.
— Вітаю. НОлесь пізно ввечері повернувся до кімнати, де Марічка годувала маленького Богдана, і, глянувши в її виснажені, але щасливі очі, зрозумів, що саме тут його місце.
