І довелося ж Марічці народжувати саме в заметіль. За термінами ще три тижні ходити мала, а там, дивись, і хурделиця стихне, морози прийдуть і можна до пологового їхати. А тут ось напосілася!
Хоча, якщо по правді, поспішила не вона, а той, хто жив усередині. Мабуть, малюкові вже затісно стало, поспішав народитися, а що сніг мете шосту добу, йому байдуже.
В таку погоду жодна машина в село не прорветься, заметене так, що люди йдуть, вгрузають до пояса. І сніг все йде, як ніби на небі мішок борошна порвався у вікно глянеш, а там лише біла завіса. Якщо вже треба до двору вийти очі розплющити неможливо: вітер острий, снігом засипає і не видно нічого.
Саме в таку заметіль вирішив малюк зявитися на світ.
Від ранку почувалася Марічка якось не так: то спину тягне, то слабкість така, що спати хочеться, а ляже місця собі не знаходить, встає і ходить по кімнаті з кутка в куток. Свекруха помітила її тривогу:
Марічко, а чи не збираєшся ти народжувати? Чого метушишся?
Не знаю, мамо, але якось неспокійно мені.
Дай-но гляну на живіт.
Свекруха жіночих справ ніколи не кмітила, зараз же все лікарі роблять, пологові будинки селянське повивальне мистецтво в минулому, ніхто вже не навчається. У селі й повитуха одна залишилась, а колись було три бабці до родів.
Вже низько живіт став, Марічко. Здумає твоя дитинка народитися.
Як це, мамо? Рано ж ще！
Від нас тут нічого не залежить, доню, як Господь розпорядиться.
У Марічки на очах сльози, страшно, перші ж пологи, нічого не розуміє пояснити нікому. Свекруха й сама лише одного синка народила, та було це ще за молодості, нічого не памятає.
Марічко, піду до баби Олени, повитухи, по допомогу. Каструлю з водою поставлю на плиту закипить, вимкни. Як сили матимеш, візьми рушники, простирадла чисті. Де лежать, сама знаєш, все підготуй. Але не поспішай, якщо важко не роби. Я коли Андрія родила, баба Олена казала ходити, дихати глибше. Так розкриття скоріше йде, повязуючи хустку, додала, По дорозі й до мами, до Теклі, забіжу, покличу. Тримайся, дитино, баба Олена свою справу знає, наші всі до неї ходили добра, шанована бабця.
Одяглася свекруха, взяла держак від лопати легше йти, й вийшла у хурделицю.
Залишилась Марічка сама. Ще страшніше стало: раптом почнеться пологи, а нікого немає? У таку завірюху, як добереться свекруха? А якщо мама не прийде? Та чому б не прийшла?
Головне не знає, що робити. Розуміє лише треба ходити і дихати глибоко. Та як тут дихати, коли іноді так прихоплює, що дух перехоплює?
Ех, не поруч Андрія, щоб підтримати, сказати «в тебе все вийде!», був би під рукою, обійняв. А він через цю заметіль з міста дістатися не може ні автобусів, ні дороги. Нічого не знає, що вже от-от син чи донечка зявляться Ох, і тягне ж спину!
У сінях затупотіла мама Текля вся в снігу.
Доню! Марічко! Сватка казала, що вже народжуєш!
Так, мамо.
Була в коморі прихопила сушених вишень, зараз заварю тобі компот, попєш. Воду закипятити треба
За годину повернулася й свекруха з бабою Оленою. Повитуха худенька, зморшкувата, спритна бабуся оглянула Марічку і мовила:
До ранку народиш.
Як до ранку? ахнула Марічка ще обід не настав, а в мене лиш вчора трохи почало тягнути.
То передвісники були, дитинко. Бувають і за кілька днів до пологів. А зараз лишень на півпальця розкриття, тож не спіши, не поспішай. Завтра вже народиш. Я піду додому.
Залишіться, бабусю Олено, благально прошепотіла дівчина, мені з вами спокійніше.
Баба Олена, яка бачила не одну сотню пологів, пошкодувала Марічку:
Ну, поки в тебе побуду. Коли мати спокійна і маля швидше зявиться.
Не знала Марічка, що передвісники це лише перші дзвіночки. Далі ж «квіточки» боляче так, що важко передати.
Біль роздирає зсередини, ані вдихнути, ані ступити кроку. Лежати сил немає, ходити вже не може лише біль існує.
Свекруха й Текля не знають, що робити чи підтримати, чи відійти вбік. Ходять тривожно, жаліють. Повитуха прогнала їх прасувати білизну, аби не метушились.
До ночі все стихло. Баба Олена подивилася вже на чотири пальці є, справа йде повільно: перші пологи, шлях «неходжений» важко дітці, й тяжко Марічці. Сил немає. Як трохи перестали перейми, змогла перекусити. Баба Олена поклала спати, щоб сил набратися.
А хурделиця й не вщухає, навіть наче посилилася.
О четвертій ранку Марічка підхопилася, темно, поруч похропує баба Олена.
Господи, допоможи, шепоче Марічка, повертаючись до ікон, Хай швидше народиться маля.
І все почалося наново, з болем, що нічого вже не бачить. Баба Олена глянула пять пальців, довго ще, але так буває вперше. Впорається, нічого.
Коли надворі посіріло, Марічка вже зовсім знесиліла: сорочка прилипла, очі затуманені, волосся скуйовджене.
Ще трошки, підбадьорила повитуха, зовсім поруч малюк.
Бабусю, допоможи, хрипко просить Марічка, Бабусю, допоможи!
Марічко, ти що? стривожилася мама, Яка тут бабуся? Їй мерещиться. «Бабусею» вона завжди звала свою прабабцю ще змалечку не могла промовити правильно, так і лишилося. Баба Соломія Марічку більше всіх правнуків любила перша дівчинка в роду, а у самої лише сини.
Марічко, вже маківка видно! Тримайся, сонечко, ще раз натужся! і повитуха дихає разом з нею: Пух-пух-пух!
Марічка плаче, тужиться, дихає, знову кричить.
Бабусю, рятуй, не можу більше! схлипнула і народила хлопчика просто в зморшкуваті руки баби Олени.
Може, це останній дитинка, кого вона приймає, подумала повитуха, усміхаючись новому життю. Обережно поклала Марічці на живіт:
Сину, Марічко, хлопчик у тебе, подивися який гарненький! А вже й голосний, певно, колись голова громади буде всі навколо нього метушитимуться!
Марічка плаче від щастя, цілує маленькі пальчики. Як же таке диво вмістилося в ній? І жалко, що нема Андрія поруч, побачив би, який син гарний найкращий у світі.
Артемчик, мій Артемко, шепоче.
Як Артем? дивується свекруха. Ж казала: хлопчик буде Левом назвеш.
Та який же він Лев, коли він Артем! сміється Марічка, Артем Андрійович.
Баба Олена справи закінчила, збиралася додому роботи хоч і радісна, але сил забирає багато. Тепер і їй відпочити треба, лише б через завірюху дійти.
Марічка з сином заснули, Текля також підготувалася додому день на чужині, дому не бачила. Закуталася в хустку, тихенько зі свекрухою попрощалася та й вийшла.
А заметіль вже вщухає, сніжить дрібно, а не пластами може, й зовсім скінчиться. Гляди, за день-два й Андрій повернеться. Йде якомога швидше.
«Зайду до бабусі Соломії, думає, порадувати. Може, щось треба, може, хліба привезти, хоч і нещодавно приносила, а бабуся Соломія їсть мало».
Чоловікова бабуся, Маріччина прабабуся, живе за два двори, стара, на літо девяносто три. Давно сама, до них перебиратися не хоче, все сама порається, та вони ж поруч, доглядають, допомагають.
Ледь відчинила хвіртку, видно, вчора Андрій приходив лопата біля паркану. Протоптала стежку, замет підмела, у дім зайшла.
Бабо Соломіє! Бабо Соломіє! вигукує, обтрушуючи сніг. Голосно треба старенька вже майже не чує. Це я, Текля, навідати тебе прийшла.
Не відгукується ніхто, спить, напевне. Зняла кожух, стаптала валянки, зайшла а там…
Лежить Бабуся на ліжку, руки на грудях складені, в чистому, в новій вишитій сорочці, хустка білосніжна такої ще не бачила. Підійшла Текля, сльози витерла, повіки бабусі прикрила.
Дивиться на столику фото Марічки, поруч іконка Миколая Чудотворця, обгоріла свічка.
Дякую, Бабусю, допомогла ти Марічці. Народила вона сина. Артемом назвала. Ти все сама знала, поцілувала стареньку в зморшкувату щічку, дякую тобі…
І кожна материнська молитва долітає до неба, а любов старших тримає рід навіть серед заметілей. Бо справжнє щастя народжується там, де є турбота, рід, підтримка і безумовна любов.
