ОТЕ МАРТ, ЩО ЗМІНИВ ВСЕ

ТОЙ САМИЙ БЕРЕЗЕНЬ
Березень це не просто місяць, це справжній тест на міцність духу.
Особливо коли твої почуття такі ж дивакуваті, як і погода за вікном: то ніби весна, то ніби кінець світу, а часом здається, що хтось облилив усе місто сірою фарбою.
…Любов Олега й Лесі почалася саме в березні, і цим пояснювалось усе.
Інші пари знайомились під вальс лепестків бузку, а ці двоє зустрілися, коли Олег випадково обдав Лесю з калюжі, а вона замість того, щоб розчаруватись, жваво жбурнула йому в лобове скло талий сніжок, наче там був замурований камінець.
Це була любов з першого рикошету.
Березень у Києві час, коли романтика виходила на вулиці у гумаках.
Ходім гуляти, тихо шепотів Олег у телефон.
У мене немає човна, розважливо відповідала Леся.
Я понесу тебе на спині.
Їхні побачення виглядали, як тренування для десантників у болотах.
Олег героїчно переносив Лесю через озера талої каші, а вона тримала над ним парасолю, яка так і хотіла полетіти у напрямку Одеси разом з їхніми надіями на сухі ноги.
Знаєш, хлюпаючи правим чоботом, розмірковував Олег, ось у цьому справжня глибина почуттів.
Ми зараз як ті дві качки у парку.
Качки вже відлетіли до теплих країв у жовтні, Олег.
Ми схожі на двох необачних пінгвінів, що заблукали серед бабусиної ковбаси.
Їхня дивна любов проявлялася у дрібницях.
Глибоке почуття у березні це не каблучка у бокалі шампанського (там усе одно плаває крижинка), а остання таблетка «Грипостопу», розділена навпіл.
Це тобі, урочисто сказав Олег, простягаючи їй половинку жовтого порошку.
Від серця.
А чому вона в шерсті від кота?
То спеція.
Для імунітету.
Леся дивилася на нього у кумедній шапці з помпоном, з червоним носом і сяйливими очима і розуміла: це воно.
Той самий «код світу», який дав збій і зєднав двох людей, що можуть сміятися навіть тоді, коли обидва температурять (а для чоловіка, як відомо, це майже передсмертний стан).
…Найромантичніший момент настав наприкінці місяця.
Нарешті виглянуло сонце, відкривши все те, що зима так старанно ховала під снігом.
Місто нагадувало декорації до фільму про боротьбу комунальників.
Вони стояли на мосту.
Вітер зривав з Олега куртку, ду­ючи з силою тридцять метрів за секунду.
Леся, почав він, перекрикуючи гул весни, я хотів сказати…
Ти для мене наче…
перша пролісок!
Така ж бліда і пробиваєшся крізь сміття?
уточнила Леся, поправляючи шарф, що вже тричі обмотав їй голову.
Олег зніяковів.
Ні.
Така ж стійка.
Попри цей клятий березень ти все ж залишаєшся зі мною.
Навіть після того, як я впустив твій телефон у снігову колюжу.
Леся глянула на нього, чхнула (одночасно з трамваєм, що проїжджав повз), і розсміялась.
Гаразд, герой-пролісок.
Ходімо додому.
Я купила кілограм лимонів і виписала рецепт глінтвейну.
Якщо доживемо до неділі, я офіційно визнаю нашу любов історичним надбанням.
Вони йшли вулицею, обходячи крижини на тротуарах.
Їхня любов була дуже глибока глибина рівно по коліно, якраз стільки води було у підїзді.
Але їм було байдуже.
Бо у «той самий березень» важливо не те, наскільки чисті твої чоботи, а чиїй руці ти довіряєшся, поки обоє ковзаєте назустріч невідворотному квітню.
Пройшов ще рік.
Прийшов новий «той самий березень».
Місто знову стало декорацією до фільму «Водний світ», знятого на бюджет три гривні.
Олег і Леся стояли перед величезною калюжею, яка за ніч поглинула їхній двір.
Сусіди сумно тулились до парканів, намагаючись пройти по кромці льоду, а якийсь дід виглядав у небо, чекаючи, якщо не рятувального гелікоптера, то хоча б голуба з гілкою калини.
Олег, Леся подивилась на свої нові білі кросівки, куплені в пориві необґрунтованого оптимізму.
Ми ж дорослі люди.
У нас кредит на квартиру, робота і річний звіт.
Не можемо просто…
Можемо, перебив Олег.
Із-за спини він, як фокусник, дістав пару яскраво-жовтих гумових чобіт зі смішними каченятами.
Купив учора.
Розмір твій.
Леся зітхнула.
Це була та сама «глибока любов», коли твій партнер знає не лише розмір твоєї ноги, а й глибину твоєї готовності до пригод.
За пять хвилин вони вже стояли в центрі калюжі.
Вода весело хлюпала, сонце відбивалось у брудних крижинах, а перехожі дивились на них як на щасливих утікачів з дуже доброго, але закритого закладу.
Знаєш, Леся підстрибнула, піднявши фонтан бризок, що обро­сив сусіда у норковій шапці.
Це найкращий старт весни!
Це код «Жовта качка», серйозно відповів Олег.
Всесвіт намагався потопити нас у смутку, але наші пяти непромокальні!
Вони стояли посеред цього весняного хаосу безглузді, мокрі, але абсолютно синхронні.
Це була дивна любов, зрозуміла тільки тим, хто може знайти дно там, де всі бачать лише болото.
Олег обійняв її, і в той момент сонце пригріло так, що від їхніх курток пішов легкий пар.
Ми горимо, засміялась Леся.
Ні, усміхнувся Олег.
Ми просто нарешті зігрілися.
У той самий березень вони зрозуміли головне: якщо життя підкидає тобі калюжі купуй найяскравіші гумові чоботи і навчися танцювати у них…