Моя мама народила мене у 17 років. Як ви можете зрозуміти я не була планованою дитиною. Перше кохання призвело до ось таких несподіваних наслідків, які маячитимуть перед обличчям неньки все життя.
Вона була змушена відмовитися від вступу до вишу та переїхати жити до батьків чоловіка. Життя зі свекрухою не складалося. Обидві жінки мали складний характер, ніхто не хотів поступатися іншій.
Все моє дитинство минало серед сімейних чвар та суперечок. Мама винуватила тата в зіпсованому житті, батько попереджав, що його терпіння не гумове. Врешті вони таки розлучилися. Мене мама відвезла до бабусі, а сама поїхала у місто влаштовуватися на роботу та шукати нам квартиру.
Я годувалася обіцянками потерпіти ще трішки й мама мене неодмінно забере. Минуло чотири роки, перш ніж вона згадала про моє існування. До бабусі ненька приїхала не сама, а з якимось дядьком на гарному авто. Коли вона увійшла в будинок, я навіть не могла її упізнати. Дорога шуба, нові чооіти, гарна зачіска, довгі нігті. Від неї пахло смачними парфумами, а не смаженими котлетами, як раніше.
Мені привезли багато подарунків та відправили до іншої кімнати, щоб не заважала знайомству. Я підслуховувала розмову дорослих та почула, що у мами з цим дядьком буде спільна дитина. Стало сумно, це ж означає, що мене не люблять або ж я якась не така, от вони й захотіли собі іншу.
Добре хоч мене забрали із собою, але одразу після народження Сніжани, забулися про існування старшої дитини. Сестрі купувалося все нове та найкраще. Коли я просила про якусь іграшку чи плаття, мама сердито говорила: «Переб’єшся!» Вітчим був добрим й таки купував те, що я хотіла. Тоді дружина лаяла його за те, що тринькає гроші, а мене попереджала, щоб більше ні про що не просила.
З часом я навчилася жити у стилі невидимки. Так навіть краще. Розуміла, що немає на кого розраховувати, тому якщо я хочу досягнути чогось, то мушу багато та старанно навчатися. Справжнє життя почалося після вступу до вишу. Я переїхала від батьків до гуртожитку й взагалі не приїжджала додому. Мама телефонувала декілька разів на місяць, щоб пересвідчитися, що я ще жива. На цьому і все.
Про моє існування згадали, коли я повідомила про заміжжя з одним впливовим чиновником. «Ото дочка молодець! Який ласий шматок собі вхопила. Може й ми біля тебе заживемо» – це я почула від рідної мами замість привітання. Звісно, вона не розглядала варіант, що я могла дійсно закохатися та обирати чоловіка, виходячи зі своїх почуттів.
Не минуло й місяця після нашого одруження, як до нас постійно стала навідуватися Сніжана. Вона вертіла своїм пишним хвостом перед моїм чоловіком, навіть не соромлячись мене. Коли я повідомила про таку непристойну поведінку мамі, та тільки зраділа й сказала, щоб я не мішалася. Якщо мій чоловік дійсно кохає, то ніколи не зрадить.
Перевіряти мені не хотілося, тому одного прекрасного дня я виставила Сніжану за двері свого дому й розірвала усі зв’язки зі своїми родичами.
