4 вересня
Ранок почався гамірно. До нашого подвіря підкотив з міста мій дорослий онук, Дмитрик, на весіллі якого ми ще й місяця не минуло, як веселилися цілим селом. Приїхав, бо, як і щороку, час уже йому бульбу забирати він завжди мені з дідом допомагає і садити, і викопувати, хоч тепер вже міський.
Поки я коло печі пораюся, не втерпіла питаю:
Ну що, Діму, як тобі живеться з твоєю Олесею? Тримайся там?
Та по-всякому буває, бабусю, якось зітхнув онук, неохоче відказує.
По-всякому? дід Василь насторожився, бороду погладив. Ви що вже й сваритись почали?
Поки ні. Просто, ніяк не вирішимо, хто в домі головний.
Я аж усміхнулася над вареною картоплею:
Дивакуваті ж ви. Теж мені завдання! Там і так має бути все зрозуміло.
А то! дід мій засміявся. Усі знають, що в домі головна тільки жінка була й буде.
Та ну тебе відгукнулася я, жменю кропу кинувши в юшку.
Дідусю, та ти жартуєш? Дмитрик на діда очима витріщився.
Нітрішки, плечима дід Василь втрасає. Он, Катерина підтвердить. Скажи, чиє у нас завжди останнє слово?
Я мовчки хитаю головою, посміхаюся:
Досить уже з дурницями, Василю.
Кажи-кажи, не вгамовується. Хто в нас рішення приймає?
Ну, я вже
Та ви жартуєте, Дмитрик не вірить. Завжди вважав, що за чоловіком останнє слово.
Та годі! дід сміється. У справжній сімї все не так. От давай розкажу, Дмитрику
Тільки я зітхнула о, почалося! Зараз згадає про той злощасний мотоцикл
Про який мотоцикл? дивується онук.
Про той, що вже років тридцять у сараї ржавіє, підтверджує дід. А ти знаєш, хто змусив мене його купити?
Бабуся? Змусила?
Аякже! Ще й гроші свої витягнула. Та то пізніше, починає згадувати. Спочатку я назбирав тоді, якраз на мотоцикл з боковою коляскою. Прийшов до Катерини: кажу, купуємо! Будемо картоплю назад возити, бо ділянку під город на околиці дали.
А вона ні. Каже, краще телевізор кольоровий купимо. Щоб по-людськи. Картоплю на ровері засипеш у мішок, і колесиш! Думав-думав ну хай буде, бо її слово завжди останнє. Купили телевізор.
А мотоцикл?
Купили й мотоцикл, тільки потім. Дідусь твій спину двічі скрутив сама тоді всю бульбу з поля таскала. Того року, як свині здали гроші всі йому в руки: кажу, їдь купуй свого довгоочікуваного мотоцикла.
А через рік грошей трохи піднакопичили, підхоплює дід, хочеш кажу лазню треба нову будувати. Стара вже згнила, ще батьківська залишилася. А бабуся та ні, меблі треба. Щоб не соромно гостей покликати. Думаю гаразд, її слово останнє. Меблі й купили.
А весною баня рухнула, хитаю головою, посміхнувшись. Той сніг даху не пожалів. Відтоді я й вирішила слухати діда хай вже буде, як він скаже.
Дмитрик аж підскочив:
О, бачите! Все одно останнє слово за чоловіком має бути!
Та ні, Дмитрику, знову не зрозумів, дід сміється. Бо поки дійде до справи, спершу до Катерини підхожу: підтримуєш? Всьо, далі як вона скаже так і буде. Після того й кажу: “Як ти думаєш, так і зробимо”.
Отож, підсумовує дід. Хай запамятаєш: останнє слово у домі за жінкою і це зовсім не соромно для чоловіка.
Дмитрик задумався, потім раптом розреготався, а тоді видихнув і аж посвітлів від тієї думки.
Зрозумів тебе, дідусю. Приїду додому, скажу Олесі: їдьмо відпочивати у Карпати, як ти хочеш, а машину поки що в ремонт не віддам коробка глючить, замінити треба, але й так поживемо. Якщо зламається врешті, ну й нехай взимку будемо на маршрутці на роботу їздити, просто раніше прокидатимемось от і все. То нормально?
Авжеж, правильно, сміється дід. Через рік-другий все буде, як у вас заведеться. А головне жінка у домі, то й чоловікові добре живеться. Я ж знаю перевірено!
