Яд заздрощів
Володю, мені страшно Дарина нервово стиснула серветку в руках, її голос підкосився на останньому слові. Вона глянула на чоловіка в її очах читався щирий переляк. Знову ті повідомлення
Вона гарячково дістала телефон із сумочки, з тремтячими пальцями розблокувала екран і простягнула його Володимиру. Той взяв смартфон, уважно прочитав тексти: Дякую за прекрасний вечір, Вже сумую, Коли знову побачимось?, Скоро зустрінемось ще, Я чекатиму тебе після роботи на нашому місці і насупився так, що аж між бровами залягла складка стрічкою.
Коли вони приходили? спокійно, майже беземоційно запитав він, повертаючи телефон.
Останнє пять хвилин тому. Точно в той момент, коли ми вибирали десерт, Дарина ковтнула важко. І вже так разів зо три завжди коли ми разом. Наче хтось стежить за нами, за кожним кроком знає, де ми і що робимо.
Володя сперся на спинку стільця, задумливо провів рукою по підборіддю його погляд став гострим, майже шулічим.
Покажи всі повідомлення і дати відправки, його голос не тремтів, але за ним легко впізнати тон юриста, якому не вперше зіштовхуватись із дивними ситуаціями.
Дарина відкрила переписку, тремтячими руками прокрутила вверх. Володимир уважно переглядав екран, помічав час і суть кожного повідомлення. Обличчя залишалося незворушним, але в очах було щось від вовка наче вже продумував, як спіймати злодія за хвіст. Серед текстів траплялися й інші: Не можу тебе забути, Памятаєш нашу останню розмову? Чекаю продовження, Ти знаєш, де мене знайти, якщо передумаєш. Щоразу зявлялось враження, ніби невидима рука цілеспрямовано лізе у їхнє життя, хоче витягти із нього щастя, як з борщу замало мяса.
Дивно, проказав нарешті Володимир, в голосі вже рішучість. Все це дуже методично. Наче хтось хоче всім показати, що ти мені зраджуєш. Причому настільки «вчасно», що стає смішно
Дарина тяжко зітхнула, плечі від образи опустились, вона двадцятипятирічна дизайнерка з невеличкої студії у Львові давно мріяла знайти когось, із ким не треба випрошувати уваги або мірятись рахунками у ресторані. Просто людина, яка слухає, розуміє і не ставить питання А де ти була до мене?. Володимир, тридцятипятирічний юрист, виглядав саме таким: надійний, уважний, з розумом і гумором не переймається, якщо борщ дуже густий або олівє без горошку. Поруч з ним Дарина почувалася в безпеці, а це рідкість у наш час, та ще й у великому місті.
Разом вони вже пів року. За цей час Дарина навчилась цінувати його здатність вирішувати проблеми спокійно без криків і сварок, його гумор, уважність і бажання чути її, а не саму себе в діалозі. Володя не змушував її поспішати і не приховував, що бачить у ній майбутню дружину, хоч і без гучних тостів, а швидше якось по-людськи. І Дарина дедалі частіше ловила себе на думці: Мабуть, прийшла пора. Раз вже мені так пощастило
Я не розумію, кому це потрібно, тихо сказала вона і голос ледь не зірвався. У мене немає таємних шанувальників, і я нікому не давала приводу Ті всі наше місце, останню розмову памятаєш Наче хтось спеціально створює ляльковий театр, розігруючи ілюзію старих стосунків, яких навіть близько не було. Як маріонеток на нитках!
Дай мені це перевірити, перебив її Володя, і в погляді зявилося те, що у Львові люблять називати робочим ентузіазмом. В мене є знайомі у відповідних місцях. Дізнаюся, звідки й хто шле ці повідомлення. Воно надто підозріло
Кілька днів потому Володя пропав у перевірках. Дарина ловила кожну нагоду викинути зайві думки з голови робота, пліткарки-колеги, кавування з подругами, навіть пости у фейсбуці про нові штани у кота якийсь час тішили душу. Проте підсвідомо тривога точила, лізла слизьким змієм у серце: от-от і вибухне ще щось тільки порожній телефон втішав ненадовго.
На пятий день Володя зателефонував, у голосі вже не було його фірмового затишного тепла.
Даринко, я знаю, хто це. Хоч повідомлення йшли з анонімних карток, ми вирахували, кому їх продавали. Це була Марта.
Телефон ледь не вислизнув з її рук. Марта? Подруга ще з університету, двадцять вісім, розведена, двоє дітей-непосид. Подруги, як ті найближчі, ділили останню пятьдесятку на каву й батон трирічної давнини. Правда, останнім часом щось між ними тріщало то зітхне голосно, то погляд кудись, то фраза Тобі добре, а я Марта часто бідкалася на самоту: Хто ж крім мене ту борщу наварить та ще й Максиму у школу відгрузе? А потім додавала: А нормальних мужиків нема всім тільки без діточок подавай
Марто?.. прошепотіла Дарина, і голос бринів, як погнута кришка на банці з маминим варенням. Але навіщо? Як вона могла?..
Думаю, ти й сама здогадуєшся. Ота сама наша українська заздрість не стакан борщу, але попробуй не помітити, Володя говорив майже сухо. Ти молода, гарна, вільна, успішна, а вона сама із малечею. Чисто по-людськи: хотіла, щоб ти виправдовувалась переді мною, а в мене засіли б підозри.
Пару тижнів тому Дарина, Володя і Марта були разом на вечірці у спільної подруги Каті в центрі Львова. Квартира бюстранська, музика легка, канапки різні, шампанське мало не піниться через край, гості сміються, переходять з кімнати в кухню і назад.
Дарина була в новій сукні кольору смарагду тканина спадала хвилями, підкреслювала фігуру, карі очі, навіть Сергій із сусідньої квартири щось там підморгував. Володя, як справжній львівський кавалер, завжди поряд: то наляє кави, то запропонує канапку з куркою, то заведе у дискусії про дороги і маршрутки.
Ну, ви як з обкладинки журналу Він і Вона, трохи криво посміхнулась Марта, підійшовши ближче. Зупинилась, схрестила руки, нервово підтягуючи рукав свого затертого светра. Ідеальна картинка, і плаття, і кавалер.
Дякую, посміхнулась Дарина, щиро радіючи компліменту. Сама не вірила, що так сяде.
Еге ж, Марта терла рукою рукав, погляд втупила у щось невидиме. Мені б твої можливості але з двома дітьми тут не до суконь. Всі гроші ідуть у черевики на ростову ногу і лікарів
Мартусю, та до чого тут те плаття? Дарина зробила крок ближче, лагідно торкнулась її ліктя. Ти ж і в светрі супер! В тебе такий стиль, ну реально!
Ага, Марта скривилася. Одним життя «дискотека і рейвах», іншим між секондом і Ваша дитина знов не їла броколі.
Її голос затремтів, поки Володя оперативно перевів розмову про новий ресторан, який відкрили на Марка Вовчка. Збиралися всі разом покуштувати хто мав бажання і хто не мав дітей на голові. Дарина кивнула, але краєм ока вловила, як Марта усілася біля вікна, і довго-довго дивилася, як вони з Володею кружляють у танці. В тій усмішці мерехтіла не просто заздрість там було щось глибше, гірке: туга за власним спокоєм, підтримкою, хоча б кілька хвилин уваги тільки до себе.
Ще один дзвінок пролунав у кавярні біля Оперного. Вікна величезні, за ними дрібнув осінній дощ, а Дарина з захватом розповідала, як їздила з Володею у Винники на природу, смажили шашлики, збирали листя, під вечір слухали тріск вогню
Як казці, процедила Марта, вперто мішала цукор у чашці. І романтика, і природа, і ідеальний чоловік
Було дуже класно, ще взимку поїдемо на лижах! посміхалась Дарина, обіймаючи чашку латте. Володя обіцяв навчити виявляється, він профі. Може, з нами?
На лижах? Марта скривила губи. Хіба часу буде. В мене ж садок, поліклініка, уроки з Максимом, потім треба Лесю забрати з гуртка, вечерю приготувати, перевірити зошити Комусь романтика, а хтось бігає, як білка в колесі.
В голосі була така втома, така безнадія, що хотілось обійняти. Катя, якій завжди совість не дає мовчати, обережно втрутилася:
Мартусю, ну ти ж знаєш, вона не хвалиться, просто ділиться радістю.
А я і не звинувачую, відрізала Марта і так хлопнула чашкою, що кавові плями ледь не вистрибнули. Просто констатую: у когось життя як у кіно, у когось бекграунд вічного балагану. Мені спонтанно хоч у супермаркет сходити без дітей. А ви на лижі, в Винники
Дарина не знала, що сказати обійняла подругу по-людськи:
Давай якось організуємо вікенд діти, парк, смажена ковбаска весело ж буде!
Марта на секунду розплилась, змахнула сльозу, але швидко відвела погляд.
Дякую, не треба. Поки ще можна насолоджуйся свободою, сказала тихо.
Тоді Дарина вирішила: у Мартусі просто важкий тиждень. Тільки тепер прийшло усвідомлення: заздрість у неї наповнювалась поволі, мов вода у старій ванні не як злість, а як біль. Сигнали були відводила очі, натягнена усмішка, раптом тиша посеред розмови. Пропустила от і розплата.
Що робимо? проказала Дарина з тривоглю і, водночас, рішучістю.
Підемо до неї. Прямо зараз. Треба все або зараз, або ніколи, рішуче відповів Володя.
Відчуття як на Євро-2012 ось-ось мяч у ворота.
Коли приїхали, Марта відчинила і поблідла на очах прямо мінус cтойка. Руки стиснулись в кулаки, очі бігали.
Ви? Що трапилось? мовила з тремтінням.
Не прикидайся, відрізав Володя. Ми знаємо, хто писав Даші повідомлення. Все зафіксовано.
Марта відійшла до стіни, наче ноги не тримали. Спочатку злість, миттю сльози.
Так, то я! закричала вона. І що? Ти думаєш, я можу рівно дивитись, як у тебе все є, а я зі своїми двома дітьми нікому не потрібна? Ти завжди була у центрі уваги! Гарна, вільна, без мороки! А я тягар!
В її голосі стільки болю Розповідала і про заздрість, і про сором, і про образу. Мовила: Ти навіть не уявляєш, як це почуватись непотрібною Казала, що заздрила, хотіла, щоб Дарина також відчула дискомфорт, потривожилася за стосунки.
Володя, як скеля: спокійний, але жорстко рішучий.
Вистачить, відрізав Володя. Ти вчинила підло. І мусиш відповісти.
На обличчі Марти щось промайнуло між каяттям і злостю. Буквально на мить стала самотньою школяркою, якій не запропонували навіть бутерброд на перерві.
Що тепер? В поліцію підете? гукнула виклично.
Не треба поліції, Володя спокійно. Треба, щоб ти залишила Дарину у спокої і не повторювала такого.
Марта подивилася на Дарину в погляді, крізь весь той біль, прослизнула щось людське, майже по-дитячому сумне.
Ти завжди була магнітом, а я тінню. Коли торік на моєму дні народженні все про твою нову роботу розпитували, я стояла з тортом і чекала, що хоч хтось запитає, як я, схлипнула.
Дарина пригадала той вечір. Вона дійсно тоді була в центрі подій жарти, танці, страшні історії про Львівські маршрутки. Чудесне плаття, сміх, оплески. А Марта наче десь там, де тіні.
Мартусю, тихо мовила Дарина, я тоді навіть не уявляла Мені не хотілося тебе образити. Просто я тоді дуже раділа.
А я мовчала. Бо що я могла сказати? У мене діти, іпотека, стрес, а чоловік давно вже на стороні щастя Ти хоч зрозумій, це важко. Я хотіла, аби в тебе теж щось пішло не так. Глупо? Так, але по-іншому не вміла
Володя вивів юридичний підсумок:
Всі ми маємо своє: і заздрість, і біль. Але ти обрала шкодити. Це не прикрашає.
Марта затремтіла, притихла, по щоках котились сльози. Такого розпачу Дарина ще не бачила не супервумен, не змовниця, а втомлена жінка, закатована власними почуттями.
Дарина пригадала, як буквально кілька тижнів тому Марта сказала, втупившись у капучино:
Мені здається, у тебе все так легко виходить А я кручусь в колі: садок-школа-магазин-прання. Куди ж мені дітись
Тоді Дарина заспокоїла: Я допоможу! Робота ближче до дому, резюме підправлю
Але Марта сказала: Та кому я з двома дітьми треба?.. А ти можеш собі дозволити вибирати. І це злить.
Дарина тоді не вловила сигналу думала, просто втому. Зараз гостро відчула то був крик про допомогу.
Марто, тяжко зітхнула Дарина, якби ти сказала чесно, ми щось би придумали. Але коли ти вирішила шкодити Я не можу цього пробачити зразу. Мені боляче.
Я розумію, ледве чутно прошепотіла Марта. І не прошу пробачення. Просто знай я розгубилась.
Володя поклав руку Дарині на плече:
Дарино, ти готова прийняти її пояснення?
Дарина задумалась, подивилася на Марту такі знайомі, згорблені плечі, червоні очі.
Я згодна прийняти це не як зло, а як розпач і заздрість, тихо сказала Дарина. Але я не можу бути подругою людині, яка не вміє радіти за інших. Поки ти не навчишся нам не по дорозі. Мені потрібна рівноправна подруга, а не тінь.
Марта кивнула, тихо витерла очі:
Дякую, що хоч вислухала. Пробач, що не змогла просто поговорити.
Дарина із Володею вийшли надвір. Над Львовом вже сутеніло, вогні ліхтарів грали жовтими плямами на вечірньому асфальті щойно минув дощ, повітря свіже, із запахом листя та мокрих каштанів.
Почуваюсь ніби виловили усю рибу і вже нічого не залишилось, Дарина ледь усміхнулась, притискаючись до Володі. Наче щось важливе втратила.
Так завжди після зради, обійняв її Володя, зігріваючи. Але ти знаєш правду й ми рухаємося далі. Я поруч.
Разом, усміхнулась Дарина.
І вони пішли вузькими львівськими вуличками, під дощем-рипачем, з кожним кроком полегшення ставало дедалі більшим. Життя йде вперед і нехай, головне, не втратити себе і не розгубити тих, хто по-справжньому поруч.
