У першу ж хвилю еміграції за кордон на початку дев’яностих років я емігрувала до Італії. Наша країна була в стані повного розвалу. Працевлаштуватись ніде. А жити на щось потрібно. Тому я зважилася на такий крок.
Удома залишилася на рік молодша за мене сестра з мамою. Матері залишилося допрацювати ще три роки до пенсії.
За кордоном мені пощастило з роботою і заміжжям. Після року перебування в чужій країні, вона для мене стала рідною. Я вивчила італійську мову і, що найважливіше – зустріла свого мужчину, який невдовзі став моїм чоловіком. Отож, додому я повертатися не поспішала. Навіть більше – не хотіла!
Навіщо? Коли у мене все було тут – робота, чоловік, друзі, відпочинок. Звісно, що про рідних не забула. Розуміла, що моїм близьким сутужно живеться на мамину пенсію, бо сестра ніяк не могла працевлаштуватися. Тому час від часу переказувала сестрі гроші, щоб вона подбала про маму. Надіялася на неї, як на найближчу людину.
За п’ять років, отримавши дозвіл на проживання в Італії, я вирішила провідати своїх рідних. Те, що застала вдома, аж ніяк не відповідало моїм очікуванням. Мама була вкрай занедбаному стані. Доношувала п’ятирічної давності чоботи і пальто, яке вже мало латку на лікті. Навіть теплих колготів у неї не було – усі з латками на пальцях.
Я запитально глянула на сестру, мовляв: «Де гроші?».
Сестра Аня недобре глянула в мою сторону і хихикнула:
– А ти що хотіла, щоб я за ці копійки жила сама ще й вдягала маму? У неї ж пенсія! А я ж мушу якось виглядати і десь між люди виходити.
Зі слів сестри зрозуміла, що вона абсолютно не дбала про матір і не шукала собі роботи – жила, розважаючись, за мої гроші.
Мені серце ледь не надірвалося через таку несправедливість. Тому вирішила цьому поставити край – оформила матері документи і забрала її з собою. Тепер хай сестра вирішує, як їй жити далі. Адже до того вона тринькала мої гроші і не радилася в що їх вкладати. На всяк випадок залишила їй на хліб всього лиш сто євро, а далі хай сама якось викручується, і поїхала до Італії.
