Не забувай, що ти живеш у моїй оселі та все життя тут провів. Знову за своє? Тепер будеш мене цим вічно попікати?
Соломія та Богдан прожили в шлюбі вже десять літ.
У Соломії були матір та вітчим, який виховував її з трьох років.
Молодший брат Соломії, Данило, теж не був йому рідний.
Лише сестричка Марічка була від нього. Але жодної різниці він між дітьми не робив.
Коли Соломія вийшла заміж і поїхала до чоловіка, Марічці було вісім.
З вітчимом дружини Богдан одразу знайшов спільну мову. Не дивно Василь Іванович умів спілкуватися з будь-ким: чи то з сусідськими дітьми, чи то з дорослими.
Для нього не було різниці дитина перед ним чи сідий чоловік.
Він говорив на рівних, знаходив спільні теми.
Про тещу Богдан теж не міг сказати поганого, але з Василем Івановичем зблизився одразу й почав називати його татом.
Його власного батька вже не було.
Мати поїхала до бабусі, заслабла і залишилася там. Будинок у селі вона відписала синові.
Соломія та Богдан все переробили під себе. Допомагав Василь Іванович. Мати Соломії буркотіла як так, з міста в глушину?
Мамо, це ж містечко! Центр з пятиповерхівками є!
Та хіба це місто? Хата на околиці от і все твоє «містечко»
Минуло десять років. У сімї підростали син і донька. Брат Соломії після навчання залишився у великому місті, далеко від дому. Молодша сестра вийшла заміж. Житла не було почали знімати. Квартиру оплачували мати та батько Марічки.
Хай живуть у нас, сказав Василь дружині.
Не проти, але треба поговорити.
Про що?
Навіщо ти кинув другу роботу?
Вже казав. Діти самі заробляють. Мені важко на двох посадах, тим паче після хвороби. Витрати вже менші.
Марічці потрібне житло.
В неї чоловік є.
Не забувай, що ти живеш у моїй оселі та все життя тут провів.
Знову за своє? Тепер будеш мене цим вічно попікати?
Вибирай! Працюй на квартиру доньки!
Який вибір? Працюй або що?
Або йди.
Я не зможу так, ти ж знаєш.
Тоді розлучення. Іди. У тебе ж будинок.
Будинок? Ти його бачила? Що з ним стало за ці роки
Мене не цікавить. Ти ж не хотів продавати.
Василь Іванович мовчки зібрав речі.
Забирай усе, інакше викину.
Майже все життя прожили, тобі на пенсію через рік. Мені вже шістдесят три.
Треба було молодшу шукати. Дарма я тоді погодилася. Хто б мене з двома дітьми взяв? Причепи заважали.
Це ти про дітей?! Піду. Решту речей за тиждень заберу. Потерпи
Мамо, а де тато?
Ти ж знаєш, що він тобі не батько.
І що? Він мій батько, іншого немає.
Ми розійшлися. Сюди переїжджає Марічка з чоловіком.
Що?! А тато де?
У своєму селі.
І Марічка погодилася вигнати слабкого батька? А ти як могла?!
А тобі що?
Це ж не по-людськи! А Данило знає?
Навіщо йому? Він далеко. А ви навіщо приїхали?
Так, заїхали перед відпусткою. Завтра їдемо, потім до Данила заскочимо.
А від мене що? Мені гроші на ремонт треба, сестра вагітна. Тож нічого не дам. Дітей привезли? Сидіти з ними не буду.
Нічого не треба. Гроші є, діти з нами. Ми не за цим. Коли ти збиралася нам про розлучення сказати?
Навіщо вам? Він лише Марічці рідний.
Коли годував і доглядав був рідний, а тепер чужий? Неправильно це, мамо
Не тобі мене судити! Я для вас старалася!
Богдан знову увійшов у хату. Він вийшов раніше, коли зрозумів, що батька вже немає. Ледве додзвонився Василь Іванович телефон із собою не носив, але той раз відповів.
Звичайно, не мені. Це він для нас старався. Час покаже.
Соломіє, ходімо, Богдан торкнувся її плеча. Я все знаю. Діти в авто. Їдемо до діда.
Дізнався? Їдемо.
Так. Ледве витягнув. Не хотів говорити.
Молодець. Я ж ніколи не знала адресу. Нам не казали, ми туди не їздили.
Василь Іванович зустрів їх біля старої хати.
Діду, а в тебе бабуся зла живе? запитали онуки.
Ні. Вона залишилася у місті.
Соломія й Богдан засміялися. Жарт вдався, хоча батько був сумний. Він радів їхньому приїзду, але це ледве вгадувалося.
Навіщо ви мене знайшли?
Як тут можна жити?! Ми приїхали все вирішити. Чому не сказав одразу?
Навіщо турбувати? Твоя мати все пояснила. Я зрозумів.
Я теж її зрозуміла. Як ти тут житимеш? Літо ще, а зима? Речі перевіз?
Усе. Тут лише старий посуд залишився. Але нічого. Раз так вийшло житиму.
Так, житимеш. Збирай речі, тату. Їдемо до нас.
Тату, бери необхідне. Решту потім заберемо.
Не можу. Я не сам.
Бачимо. А ми як
