Я все життя прожила у цьому дерев’яному будиночку, побудований він був ще задовго до народження моєї мами. Тут не було нічого особливого, просто біла хатина, проте було у ній щось особливе для мене, саме тут минало моє дитинство, юність, сватання з чоловіком, народження дітей. Все життя тут прожила, а потім чоловіка не стало, то сама двох дітей на собі тягнула. Діти у мене були відповідальні та розумні, тому особливих проблем не було.
Не встигла й оком мигнути, як донька вже одружилась та переїхала, а там за рік і онучка на світ з’явилась. З сином все складніше, поїхав закордон, там працює вже кілька років і не знає, коли повернеться, хоча й не вдається йому там сім’ю побудувати.
Люблю я свій старий будинок, скільки теплих спогадів мене з ним пов’язує, але от якщо відкинути вбік всю любов, то жити у ньому зараз майже неможливо. Дах давно прогнив і почав протікати, стіни сирі, у домі постійно холодно, як не намагалися ремонтувати та утеплювати його, але через рік все назад повертається, навіть руки опускаються від такого. Мовчу вже про те, що десь під підлогою є цілий розсадник мишей, яких я боюсь. Але чого ж очікувати від такого старого будиночку?
Пару тижнів тому зустріла сусідку, яка щасливо бігла додому. Наскільки мене це здивувало, що я не стрималась запитати, що ж трапилось. Вона мені розповіла, що син та невістка купили її будинок ближче до себе, тому вона переїжджає зі свого старого та віддаленого від цивілізації будинку. Скажу чесно, що у ту мить мене розпирала заздрість, я теж хотіла, щоб діти забрали мене жити до себе, або десь поблизу та от недавно донька мені зателефонувала і повідомила, що приготувала сюрприз з житлом…
Я вже почала думати про те, що і моя мрія незабаром збудеться, вирішила, що скоро, як і сусідка, буду жити поруч з дітьми у теплі та затишку. От вони приїхали до мене на таксі, я красиво одягнулась, вони ж мають мені сюрприз показувати!
Приїхала ми з донькою та зятем у новий район нашого міста, у мене аж очі сяяти почали, коли я побачила красиву новобудову. Там і ліфт, і дитячий майданчик красивий поруч, і ремонт новий у квартирі, якій аж три кімнати! Загалом, здавалось, що моя мрія стала реальністю!
– Яке ж щастя! Яка ж краса! – почала радісно говорити я – А де ж я тут житиму? Покажіть мені моя кімнату, діти!
Донька з зятем переглянулися, і тоді перша наважилась відповісти: «Мамо, ми ж мали тебе покликали, щоб ти за нас, як за дітей пораділа, а не отак… Хіба незрозуміло, що нам чотирьом тісно тут буде, та й у тебе свій будинок є, хіба ти можеш все так просто покинути та переїхати? Пробач мені, мамо, але ми й не обдумували такого варіанту, що ти тут можеш жити, хоча погостювати на кілька днів ми з радістю тебе приймемо!
Я оніміла від сказаного донькою, мене опустили з небес на землю. Я попрощалась з дітьми, сказала, що вдома багато турбот і побігла до зупинки, щоб швидше у село втекти та не показувати, як мені боляче, як сльози течуть з моїх очей…
Я спочатку думала, що вони одумаються, пошкодують мене, але ні, донька все сказала чітко, вони будують своє життя, а я маю залишитися у старій хатині. Можливо, вони й праві, адже я вже немолода, скоро 70 буде, і куди мені у нову квартиру? Та й кіт у мене є, теж старий, ні за, щоб його не покинула, а хіба він їм потрібний?
От вигадала собі, що мене, як сусідку, повинні звідси забрати, і тепер сама є на це ображаюсь. Вони мені нічого не винні, молоді ще, все життя попереду, хай насолоджуються своїм щастям, а я вже стара і самотня, тому давно мала з цим примиритися.
