Павло і Надія одружилися, коли їм було по дев’ятнадцять років. Вони однокласники. Зустрічалися ще в школі. Коли Надія повідомила, що вона при надії, відразу одружилися. Через певний час народилися дві доньки близнючки. Самі молоді, та ще й діти. Добре, що батьки відносилися з розумінням, допомагали, поки Павло і Надія закінчили навчання в інституті. Дівчатка підростали, Надія поки що налагоджувала своє сімейне гніздечко.
Павло задумав відкрити свій бізнес. Всі розрахунки йому робила Надія. Адже в неї до цього є хист. Поки дівчатка маленькі, робила все вдома. А коли донечок стали водити в дитячий садок, Надія вийшла на роботу до чоловіка. Вона була його правою рукою. Всього, що вони достигли, то їхня спільна заслуга. Роки йшли. Вони давно живуть в великому будинку. Машина є в кожного окремо. Дівчата виросли, поїхали вчитися в столицю.
Якось останнім часом Надія почала віддалятися від чоловіка. Павло все те відносив до втоми. Він планував літом поїдуть відпочивати, куди скаже Надія. Адже робота відняла у них усе, романтичні вечері, милі подарунки, прогулянки під зоряним небом. Як давно то було. Тому сьогодні увечері вирішив здивувати дружину. Він замовив столик в ресторані. Просив Надію приїхати. Мотивував тим, що робоча зустріч, вона присутня обов’язково.
Коли дружина зайшла до зали, Павло зустрів її з великим букетом троянд. Надія тільки скривилася. Коли сіли за столик, вона перша почала розмову. Чоловік слухав її, не перебиваючи. А сам не йняв віри, що то Надія таке говорить:
– Павлику, почала Надія, ми з тобою живемо двадцять два роки. Наше щасливе життя позаду. Наразі в мене є чоловік, з яким я хочу жити далі. До речі, я вагітна від нього. Я думаю, що сцену ревності ти не будеш влаштовувати? Бізнес поділимо наполовину. Я житиму в будинку, ти переїдеш у квартиру.
Павло мовчав. Він не міг зрозуміти, коли Надія стала такою, холодною, бездушною. Адже зовсім недавно все було добре, а тут вже вагітна.
– Бізнес ділити не будемо, нарешті мовив чоловік, я виплачуватиму частку тобі, потім видно буде, у квартиру переїдеш ти. Ми з донечками житимемо в будинку.
Павло встав і пішов не оглядаючись. Коли повідомив донькам, вони тут же приїхали. Умовляли тата не хвилюватися. Вони залишаються з ним. Мама нехай іде, якщо вони, діти їй не потрібні. Але чоловік намагався умовити Надію одуматися. Адже в них сім’я. Та нічого не діяло. Жінка поспішно з’їхала від них.
Йшли місяці. Павла нічого не радувало. Він намагався бути таким як завжди. Але ті хто його добре знав, бачили що тяжко йому переносити зраду. Одного разу до них в офіс прийшла влаштовуватися на роботу дівчина. По вигляду років тридцять. Але Павла вона чимсь зачепила. Слово по слову почали спілкуватися. Згодом зустрічатися. Віра молодша від Павла на дванадцять років, але різницю у віці вони не помічали. Донечки Павла прийняли подругу їхнього тата.
Чоловік насолоджувався новими відносинами. Іноді він дякував дружині, що тоді пішла від нього. Одного разу у двері подзвонили. На порозі стояла Надія з дитиною на руках. Вона просила Павла простити її, і жити як і раніше. Та із за плеча чоловіка побачила молоду дівчину, яка горнулася до Павла. Надія все зрозуміла. Гірко заплакавши, пішла.
