Андрій Павлович сидів біля вікна й дивився на оголошення в телефоні. Літери пливли перед очима — окуляри знову десь загубилися. Але текст простий:
«Віддам у добрі руки кота. Рудий, кастрований, до лотка привчений».
Ні. Не віддам. Продам. Так принаймні більше шансів, що потрапить у забезпечену сім’ю.
— Барсику, — покликав він неголосно. — Іди сюди, рудий.
Кіт з’явився мов за помахом чарівної палички — товстенький муркотливий трактор на м’яких лапах. Стрибнув на коліна, вмостився клубочком. Теплий такий, живий.
Андрій Павлович почухав його за вухом. Барсик заплющився від задоволення, а господар відчув, як серце стискається. Пів року вже як один.
— Що ж ми з тобою робитимемо, а? — прошепотів старий. — Ліки на вичерпі, і пенсія теж.
Котяра муркотів, нічого не підозрюючи. А Андрій Павлович відкрив калькулятор. Корм — тисяча на місяць. Наповнювач — ще п’ятсот. Про ветеринара краще не думати.
А таблетки від тиску коштують дві тисячі. Щомісяця.
— Розумієш, Барсику, я ж не хочу з тобою розлучатися, просто не справляюся більше.
Набрав в оголошенні: «Кіт у хороші руки. Три тисячі гривень». Стер. Написав заново: «Продаю кота. П’ять тисяч гривень».
Телефон одразу задзвонив. Жіночий голос:
— Доброго дня, я з приводу кота. Можна подивитися?
— Можна, — хрипко відповів Андрій Павлович. — Приїжджайте.
За годину в двері постукали. На порозі стояла жінка років п’ятдесяти з сумними очима.
— Марина, — представилася вона. — А де ж котик?
Барсик, як назло, тут же вибіг із кухні, але не до гості — до господаря. Терся об ноги, муркотів, дивився закоханими очима.
— Ось він, рудий мій, — сказав Андрій Павлович, намагаючись говорити байдуже. — Хороший кіт. Ласкавий.
Марина присіла, простягнула руку. Барсик понюхав, але до неї не пішов. Повернувся до господаря.
— А чому продаєте? — спитала жінка тихо.
— Так, обставини, — пробурмотів старий, відводячи погляд.
І тут Марина помітила: руки в пенсіонера тремтять. І кіт від нього не відходить ні на крок.
Марина повільно обвела квартиру поглядом. Усе чистенько, акуратно, але пусто якось. На підвіконні — засохлий фікус. На столі — коробочка з таблетками, майже порожня. І ще одна, теж майже порожня.
— Гарна квартира, — сказала вона. — Давно тут живете?
— Сорок років уже, — відповів Андрій Павлович, погладжуючи Барсика. — Із дружиною купували…
Він не договорив. Не треба було.
Марина кивнула. У неї самої не так давно померла Жучка — дворняжка, яка прожила п’ятнадцять років. Пустка в домі така, що стіни готові звалитися.
— А кіт не хворіє? — спитала вона.
— Та ні, здоровий. Просто я, — старий зам’явся. — Не справляюся більше. Вік, розумієте.
Барсик раптом мяукнув протяжно й потерся об ногу господаря. Наче розумів, про що мова.
— А корм у вас який? — продовжувала розпитувати Марина.
Андрій Павлович показав на кухню. Там стояли дві мисочки — одна з водою, друга з сухим кормом. Дешевим, із «АТБ». Не найгіршим, але й не хорошим.
— Він вередливий у їжі?
— Ні, що даси, те й їсть. Хороший хлопець. Розумний дуже. Коли Галочка хворіла, до неї на ліжко лягав, грів. Наче розумів. — голос господаря тремтів.
Марина присіла навпочіпки перед котом. Барсик на неї подивився, але до господаря тулився.
— Скажіть чесно, — тихо спитала вона, — а чому саме п’ять тисяч просите?
Старий розгубився:
— Ну, хороший же кіт. Породистий.
— Барсик — дворняга, — м’яко заперечила Марина. — Гарний, але дворняга. І ви його любите. То чому продаєте?
Андрій Павлович відвернувся до вікна. Мовчав довго. Барсик муркотів на його колінах, а господар гладив його тремтячими руками.
— Ліки дорогі стали. І корм. Він хворів місяць тому, до ветеринара возили. П’ять тисяч віддав. Останні.
— А дочка? Син? Родичі?
— Дочка в Німеччині живе. Своїх трьох ростить, не до старого їй. Я й не прошу нічого.
Він зітхнув.
— Справлялися з Галочкою якось. А один — не виходить.
Марина слухала й відчувала, як серце стискається. Ось він сидить, цей гордий старий, і продає єдине, що в нього залишилося живе в домі. А кіт не розуміє, притискається, довіряє.
— А якщо я не куплю? — спитала вона.
— Хтось інший купить. — Голос твердий, але руки все так само тремтять. — Оголошення вже висить, дзвінки є.
— І не шкода?
Андрій Павлович різко підняв голову:
— А ви думаєте, мені легко?! Думаєте, я від хорошого життя!
Він осікся, стиснув губи. Барсик злякався різкого руху, зістрибнув із колін, але далеко не пішов — сів поруч.
І тут Марина зрозуміла: вона не може просто купити кота й піти. Не можна розлучати їх.
Але щось треба придумати.
Марина мовчала. Довго.
— Андрію Павловичу, а якщо я не стану купувати кота? — сказала вона.
Старий здригнувся:
— Як не стану?! А навіщо тоді приїхали?
— Приїхала подивитися. Подивилася. І зрозуміла — кота купувати не буду.
Андрій Павлович зблід. Руки затремтіли ще дужче.
— Ви ж самі дзвонили! Самі сказали, що потрібен кіт!
— Потрібен. — Марина встала з крісла й підійшла до вікна. — Тільки не цей.
— А що з ним не так?!
Вона обернулася. І старий побачив у неї в очах сльози.
— Із котом усе так. А от із господарем не так.
— Я не розумію.
— Розумієте, Андрію Павловичу. — Голос тремтів. — Я не так давно собаку втратила. Стареньку, хвору. П’ятнадцять років прожила зі мною. І знаєте, що було найстрашніше перед її відходом? Не хвороба. Не біль. А те, що вона дивилася на мене й наче просила вибачення. За те, що завдає клопоту.
Андрій Павлович проковтнув. Барсик підійшов до нього, потерся об ногу.
— І зараз я дивлюся на вас із Барсиком — і бачу те саме. Він тягнеться до вас, а ви соромитеся, що не можете його прогодувати. Думаєте, що робите правильно, віддаючи в хороші руки.
— А хіба неправильно?! — спалахнув старий. — Хіба краще, щоб він голодував зі мною?!
— А хто сказав, що він повинен голодувати?
Повисла пауза. Барсик мяукнув — тихо, протяжно.
— Я пропоную інший варіант, — продовжила Марина. — Я буду приносити корм. Щотижня. І гроші на ветеринара — якщо знадобиться.
— Що?! — Андрій Павлович подивився на неї як на божевільну. — Навіщо вам це?
— Тому що хочу допомогти коту. Але не хочу розлучати вас. — Вона всміхнулася крізь сльози. — Можна назвати це орендою щастя.
— Орендою?!
— Ну так. Я плачу за те, щоб приходити й гладити Барсика. А заодно в мене з’являється привід навідати самотню людину. Чаю попити. Поговорити.
Старий мовчав. Очі широко розплющені, губи тремтять.
— Це якось принизливо, — видавив він.
— Чому принизливо? — щиро здивувалася Марина. — Це ж угода. Чесна угода. Я отримую кота для спілкування — ви отримуєте допомогу з кормом. Взаємовигідно.
— Ні! Я не жебрак! Я не старцюю! — Андрій Павлович різко встав.
— А хто так сказав?
— Та ви ж самі! Пропонуєте гроші давати незнайомому старому!
Марина похитала головою:
— Я пропоную угоду. Платити за спосіб спілкування з котом. І з розумною, цікавою людиною, яка цього кота виховала.
— Не треба! — Голос зірвався. — Не треба жаліти мене!
І тут він замовк. Сів назад у крісло. Опустив голову.
Барсик стрибнув до нього на коліна.
— Знаєте, що найстрашніше, Андрію Павловичу? — тихо спитала Марина. — Не бідність. І не старість. А гординя. Яка заважає приймати допомогу.
— Це не гординя, — прошепотів він. — Це сором.
— Сором за що?
— За те, що не справився. Що дружина померла, а я залишився. Що грошей не накопив. Що дочка далеко. Що навіть кота прогодувати не можу.
Сльози потекли по зморшкуватих щоках.
— А тепер ще ви приїхали. І пропонуєте допомогу. А я як останній…
— Дурень? — м’яко підказала Марина.
— Ну так. Дурень.
Вона підійшла, сіла навпочіпки поруч із кріслом:
— Андрію Павловичу. У мене порожня квартира. У мене зникла собака. У мене робота, на яку не хочеться йти. І нікого поруч немає, кому можна розповісти, як минув день. А у вас є Барсик. І добре серце.
— Звідки ви знаєте про добре серце?
— А зла людина так кота любити не може.
Барсик замуркотів голосніше, ніби погоджувався.
— То що скажете? Домовимося?
Андрій Павлович довго мовчав. Гладив руду шерсть. Думав.
Старий зітхнув. Глибоко-глибоко.
— Тоді, може, спробуємо?
Минуло два місяці.
Андрій Павлович сидів біля вікна з Барсиком на колінах і дивився на двір. Скоро мала прийти Марина — по вівторках вона завжди приносила корм і якісь смаколики.
— Чуєш, рудий? — тихо сказав він котові. — Здається, кроки знайомі.
Барсик підняв голову, насторожив вуха. Так, точно — це вона.
Стук у двері.
— Андрію Павловичу? Це я!
— Проходьте, проходьте! — Старий підвівся, розправив сорочку. За ці два місяці він помітно пожвавішав, навіть щоки порожевіли.
Марина увійшла з великими пакетами, всміхаючись:
— Привіт, красеню! — Це до Барсика.
Кіт одразу замуркотів і потерся об її ноги.
— І вам привіт, Андрію Павловичу. Як справи? Як самопочуття?
— Та нормально все. Учора до лікаря ходив — тиск у нормі. Пігулки ваші допомагають.
— Ой! Завтра субота, може, тоді в парк сходимо? Барсика на шлейці вигуляємо?
Андрій Павлович засоромився:
— Та що ви. У парк. Люди дивитимуться — старий із котом на повідку.
— Хай дивляться! — засміялася Марина. — Будуть заздрити, який у вас красень. Правда, Барсику?
Кіт мяукнув — схвально.
Вони пили чай на кухні. Андрій Павлович розповідав про сусідів, про новини у дворі. А Марина слухала, кивала, сміялася. За ці два місяці між ними встановилася особлива близькість — не родинна, але дуже тепла.
— Знаєте, — сказала вона, допиваючи чай, — а дочка ваша телефонувала цього тижня?
— Дзвонила. Питала, як справи. Я їй про вас розповів.
— І що вона сказала?
— Здивувалася, — зізнався старий. — Каже: «Тату, я так рада, що в тебе є подруга». Подруга, — Він усміхнувся. — Дивно звучить у моєму віці, правда?
— Чому дивно? Дружба віку не має.
Барсик раптом зістрибнув із підвіконня й підійшов до миски з кормом. Із якісним кормом, який більше не був проблемою.
— А я ж хотів його продати, — тихо сказав Андрій Павлович.
— І добре, що не продали.
— Та вже… Думав тоді — кінець світу. А насправді, початок нового життя.
Марина кивнула:
— Іноді найстрашніші моменти приводять до найсвітліших змін.
Вони мовчали, спостерігаючи, як Барсик діловито хрумкає корм. У нього тепер було все — їжа, ласка, увага двох людей, які його любили.
