Ганна Іванівна планувала, коли прийде час вийти на пенсію, переїде жити до дітей у Київ. Жінка, яка все життя прожила в селі, мріяла хоч на старості пожити без господарства, городу. Адже в селі без цього ніяк. А в місті люди живуть культурно. От і вона так хоче. Все життя не розгинала спину. Працювала на роботі, потім вдома до самої ночі, щоб все встигнути. І весь час мріє про легше життя. Щоб не поспішати зранку до худоби, а поніжитися в ліжку. Гроші накопичувала на свою мрію.
Коли прийшов той день, з роботи відразу звільнилася. Діти шукали їй квартиру поблизу своїх домівок. Щоб далеко не їздити, щоб поруч. Нарешті квартиру знайшли. Але коли повідомили скільки вона коштує, Ганна Іванівна так і сіла. Вона все життя працювала, міняла на долари, відкладала. А виявляється, що в неї немає навіть на половину тієї квартири. Якби хороми, а всього лиш маленька однокімнатна квартира. Вдома здоровий будинок, простору скільки, і коштує копійки проти Київських цін.
Але діти підтримали маму. Вони обіцяли додати решту суми. Так і зробили. Тому вже через деякий час Ганна Іванівна збиралася до Києва. Сусідка шепнула на вухо, щоб не продавала будинок поки що. Спочатку нехай звикне до міського життя, потім продає. Та жінка і сама подумала, влітку приїде на свіже повітря, побачиться з сусідами. І діти говорять, що будуть приїжджати на батьківщину інколи. Тому ключі доручила сусідці, розпрощалася і поїхала в столицю.
Рік про Ганну Іванівну не було чути. А влітку з’явилася. Та щось не дуже весела. Одягнена гарно, вся доглянута, нігті накрашені. А в очах смуток. Нічого не розповідає, тільки зітхає часто. Вдома була місяць. Потім знову поїхала. Діти телефонували, що їдуть на відпочинок, внуків залишають їй на десять днів. В село вони не хочуть, Ганні Іванівні прийшлося повернутися. Та все зітхала. Якось незручно сусідці від такого виду жінки, що їхала неначе її примушують.
Перед Новим роком, сусідка виглянула у вікно. В будинку Ганни Іванівни з димаря йшов дим. Чому? Адже ніхто не попереджав, що приїдуть. Віра Петрівна швидко вдяглася і пішла перевірити, хто там хазяїнує. Коли зайшла в середину, побачила Ганну Іванівну, яка розкладала речі з валізи. Побачивши сусідку весело сказала, що повернулася. Не її то, міське життя. Вона звикла працювати, а не ніжитися в ліжку до обіду.
За чаєм розповіла, що вже через пів року зрозуміла, яку помилку зробила. Подруг там так і не знайшла. Всі самі по собі. Спілкувалася лише з дітьми та внуками. Скучно, сумно. Не один раз пожаліла, що поїхала. Назад вертатися соромно. А перед Новим роком сказала дітям, що їде додому. Не хоче там залишатися. Та діти й не вмовляли, бачили що їй погано в місті. Квартиру залишила дітям. Нехай продають і гроші поділять між собою, а можливо внукам залишать, то їхня справа.
