Попередження зі сну: історія, що змінила все
Оксана займалася заготовками — квасила капусту, коли раптом почула дзвінок у двері. Її чоловіка, Тараса, не було вдома — він поїхав у справах і забрав із собою ключі. У хаті, крім неї, була лише їхня донька Настя. — Хто ж це може бути? — пробурмотіла Оксана, витираючи руки й ідучи до дверей.
На порозі стояв хлопчик, років десять. Незнайомий. В охайній сорочці, з рюкзаком за плечима, погляд — мудрий, не по роках.
— Добрий день, — ввічливо промовив він. — Мені потрібен ваш чоловік. Він вдома?
Оксана здивувалася.
— Вітаю. Ні, його зараз немає… А навіщо він тобі? Можу я допомогти?
— Ні. Лише він. Розмова серйозна.
Серце Оксани стиснулося. Вона не знала, що й відповісти.
— Я зайду пізніше. Коли він зазвичай буває вдома?
— То приїжджає, то від’їжджає… А ти хто взагалі? Що трапилося?
— Поки нічого. Але може статися. До побачення.
Оксана провела хлопця поглядом. Що за диво? Навіщо її чоловікові ця дитина? І звідки він його знає? Цілий день вона не знаходила собі місця. А ввечері, коли Тарас повернувся, вона одразу розповіла все.
— До тебе сьогодні приходив хлопчик. Літ десяти. Казав, що тобі терміново потрібно поговорити. Більше нічого не сказав.
— Що за нісенітниця? Я його не знаю. Може, помилився?
— Ні, він упевнено назвав тебе. Казав, що ти йому потрібен особисто.
Тарас знизав плечима й пішов у душ. А Оксану не покидали тривожні думки. Хто цей хлопчик? Може, це… його син? Невідомий, позашлюбний? У Тараса були раніше інші жінки… У голові мигнуло одне ім’я — Марія. Колись він ледь не одружився з нею. Може, вона завагітніла? І не сказала?
Наступного дня вона обережно запитала:
— Тарас, а пам’ятаєш ту, з ким ви майже одружилися? Як її звали?
— Оксано, навіщо це? Забув і знати не хочу. Марія.
— Просто цікаво. Ти про мого колишнього знаєш, а я — про твоїх майже нічого.
Оксана одразу почала шукати Марію в соцмережах. Але прізвище, мабуть, змінилося, і результатів не було. Залишалося чекати, чи з’явиться той хлопчик знову.
Через кілька днів Тарас повідомив, що їде у відрядження.
— У сусіднє місто. Ніхто не хоче, а Борисович просить саме мене.
Оксана насторожилася. Тарас давно не їздив у відрядження. Чомусь її не покидали слова хлопчика: «Може щось трапитися». Інтуїція шептала — щось не так.
І от, напередодні від’їзду, той самий хлопчик знову постукав у двері. Оксана швидко запросила його до хати.
— Слухай, скажи мені, що хотів передати. Я його дружина. Обов’язково все розповім. Як тебе звуть?
— Андрійко. Розумієте… Мені мама у сні сказала, щоб я терміново передав вашому чоловікові — йому не можна їхати. Інакше його не стане.
— Андрійку, що ти говориш? Яка мама?..
— Моя мама померла п’ять років тому. Але вона мені сниться. І завжди попереджає. Бабуся каже, ми з нею пов’язані… Вона дуже мене любила. Я батька ніколи не бачив. А маму — лише на фото. Але недавно вона почала часто снитися. Назвала адресу. Попросила сказати лише йому…
Оксана мовчала. По спині побіг холодок.
— А ти знаєш, хто він для твоєї мами?
— Ні. Але вона сказала — він не повинен їхати. Ніяк.
Оксана провела хлопця й, зачиняючи двері, відчула, як у грудях наростає паніка. У містичне вона не вірила… Але це було занадто конкретно.
Наступного дня Тарас виїхав. Оксана намагалася заспокоїти себе роботою. А після обіду — дзвінок.
— Оксано, не хвилюйся… Зі мною все гаразд. Але… Стався дивний випадок.
— Що?! Що трапилося?
— Я їхав. Слухав музику. І раптом прямо на дорогу вийшла жінка. Несподівано. Я відвернув машину, вдарився об відбійник… А машина попереду мене злетіла у повітря. Аварія. Загинули люди… Я мав бути на їхньому місці.
— Боже…
— Я не знаю, хто вона. З’явилася нізвідки. І зникла. Але якби не вона — мене б не було.
Ввечері Тарас повернувся додому.
— Ти не думаєш, що це могла бути… та жінка? Мама Андрійка?
— Оксано… Це збіг. Якась містика.
— Ні, Тарасе. Це не збіг. Я відчуваю.
Наступного дня Тарас сказав:
— Я все зрозумів. Я згадав. П’ять років тому я йшов повз будинок. Там була пожежа. Люди стояли й боялися зайти. А я не витримав — увірвався у вогонь. Виніс хлопчика. А от його мами вже не стало…
Вони вирішили піти за адресою. Їх зустріла бабуся Андрійка.
— Так, він живе тут. Це мій онук. Його мама загинула тоді, у пожежі. Ви його врятували. Я вам так вдячна… Він не все пам’ятає. Лише фото залиА коли Андрійко вийшов у двір і сміяся побачив Тараса, який грається з Настею, він зрозумів, що тепер у нього є справжня родина — і навіть ті, кого ми втрачаємо, іноді повертаються до нас у найнесподіваніший спосіб.
