19 листопада
Сьогодні, коли вранці пройшов черговий шум болгарки, я нарешті зрозумів, що це не просто випадковий шум, а щось, що вже довго підкопувало мою терплячість. Я живу у типовій панельній девятиповерховій будівлі на вулиці Сагайдачного у Києві, де стіни настільки тонкі, що навіть подих сусіда вдаряє по радіаторам. Колись я і не помічав, як двері гуркочуть, як під час перестановки меблів лунає розмальовка, як унизу крутиться телевізор у пенсіонерки. Але господар підмоєного поверху Андрій Олексійович, здається, вирішив, що його перфоратор найкращий інструмент для розваги.
Щосуботи, без вибачень, він запалює дриль або перфоратор то о 9-й ранку, то о 11-й, завжди в вихідний, саме коли я планував підрвати сон. Спочатку я, будучи по характеру спокійним, намагався виправдати це: «Може, ремонт затягнувся, зрозумію». Я крутнувся в ліжку, притискаючи голову до подушки, і намагався спати. Але тижні пройшли, а гудіння перфоратора продовжувало розривати мої суботи.
То короткими ударами, то довгими тривогами здається, Андрій щось починає, потім кидає, потім знову повертається до справи. Часом ці «звуки ворога» лунають не лише вранці, а й у будні, близько сьомої вечора, коли я, втомлений після роботи, мріяв про тишу. Кожен раз у мене піднімалося вгору бажання піднятись і сказати йому, що я думаю про нього, проте втома, лінощі та небажання конфлікту тримали мене в спокої.
Одного разу, коли дриль знову загриміла над моїм головою, я втратив спокій і поспішив до нього. Дзвінок, стукіт а в відповідь лише бурмотіння інструменту, що вібрує в мій череп. «Колинебудь я!» вирвалося у мене, проте я не закінчив. Я навіть не знав, що саме «колинебудь» я зроблю. У фантазіях я вже бачив різні варіанти: від вимкнення електроенергії в підїзді до виклику участкового, від заповнення вентиляції піною до простого вибачення.
Іноді я уявляв, як сусід зрозуміє, що набрид і принесе вибачення. Або переїде. Або принаймні перестане свердлити! Хоча б щось змінилося. Цей шум став для мене символом несправедливості, і я мріяв, що хтось у під’їзді зреве і припинить це безглузде клопотання. Але всі сиділи у своїх норах, нікого не хвилювали чужі турботи.
Тоді сталося те, чого я не очікував
***
У суботу я прокинувся не від реву інструменту, а від глухої тиші. Я лежав, слухав, чекав, коли знову зазвучить «прокляте» обладнання, а натомість над головою панувала густом’яка тиша, майже осяжна. У голові спалахнуло слово: «Зламано!», чи то інструмент, чи то сам цей «чудовисько» зникло. День пройшов у дивовижному відчутті свободи: пилосос мовчав, чайник здавалося, співчував, а телевізор більше не вібрував у підлогу.
Я сидів на дивані і помітив, що усміхаюся. Широка, безтурботна, немов дитина.
***
У неділю була тиша. У понеділок тиша. У вівторок, у середу все те ж саме. Шум, немов вирізаний з мого життя, залишив порожнечу. Тиша трималась майже тиждень. Я перестав списувати її на ремонт, відпустку чи випадковість. У цій паузі щось не так надмірний контраст після місяців безперервного гулу.
***
Я довго стояв біля дверей Андрія, збираючи сміливість, і все думав: навіщо це? Перевірити, чи все в порядку? Або навпаки впевнитися, що я не вигадую в собі шум? Нарешті натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинилися майже миттєво, і я відчув, що щось трапилось.
На порозі стояла вагітна жінка, бліда, з набряклими повік. Я бачив її лише кілька разів раніше, а тепер вона виглядала старшою на кілька років. Ви дружина Андрія? обережно спитав я. Вона кивнула. Щонебудь сталося? Я давно нічого не чую
Мої слова застрягли в горлі. Як можна сказати, що я прийшов через тишу? Жінка зробила крок назад, пропускаючи мене в дім, і тихо прошепотіла: Леші його більше немає.
Спочатку я не зрозумів, про кого йдеться. Потрібно було кілька секунд, щоб скласти слова в цілісність.
Коли? запитав я. У минулу суботу, рано вранці. Вона стирала сльозинку. Ви розумієте цей нескінченний ремонт він так втомився. Весь час працював у вихідні, у будні часу не залишалося. Того дня він встиг раніше мене хотів завершити дитячу ліжечку. Поспішав, боявся не встигнути
Вона простягнула руку в глибину квартири. Поряд зі стіною стояло акуратно розпаковане дитяче ліжечко лише половина, інструкція, упаковка з гвинтами, деталі на підлозі.
Він просто упав, прошепотіла вона. Серце. Я навіть не встигла проснутись.
Я стояв, наче врос у підлогу. Слова жінки повільно, важко осідали в свідомості.
***
Той самий шум, що так довго мене дратував, тепер звучав лише в моїх думках. Я опустив погляд на коробку з деталями: маленькі гвинці, шестигранник, наклейки з номерами. Все це було розкладено з турботою, яку можуть проявляти лише ті, хто дійсно хоче створити щось важливе.
Може, вам щось треба? спитав я тихо, але вона лише кивнула головою: Дякую. Нічого
Я залишив квартиру майже на цукерках, наче відходив від чужого болю. Спускаючись по сходам, тримався за поручні, і кожен крок віддавався тяжким відчуттям провини, що не мало форми, а спалювало всередині.
***
Додому я підняв очі до стелі. Тиша була густою, важкою, ніби щось її підганяло. Можливо, я ненавидів Андрія лише тому, що він порушував мій сон? Він став для мене не людиною, а лише шумом, незручністю. А тепер його вже немає. Замість нього залишилася жінка, що оплакує, і дитина, яка народиться без батька, і ліжечко, яке я так хотів зібрати, та не встиг.
Треба буде зайти до його дружини, подумав я, допомогти. Вряд чи вона зможе сама
Вечором, коли думки розвіялися, я ще раз поглянув на стелю. Тиша залишалася незмінною. Я довго сидів у напівтемній кухні і зрозумів, що сьогодні не зможу просто заснути. Підійшов до кроки, знову подзвонив. Двері відкрилися, жінка підняла брову вона, звісно, мене не чекала.
Послухайте сказав я, трохи збентежений. Я розумію, що ми ледве знайомі, та якщо дозволите, я можу зібрати ліжечко. Він хотів, щоб воно було готове. І якщо можна, я хотів би допомогти.
Вона мовчки дивилася, ніби намагаючись розгледіти сенс моїх слів. Після довгої хвилини вона кивнула і сказала: Заходьте.
Я ввійшов, обережно переступаючи коробки з деталями, і працював довго, не порушуючи тишу. Жінка сиділа на дивані, гладячи живіт, іноді тихо всхлипувала, намагаючись не зашкодити. Коли я закрутив останній гвинт і підняв спинку ліжечка, в кімнаті відчувся новий, легкий струмінь повітря, ніби розрядка.
Дякую, прошепотіла вона. Ви навіть не уявляєте, як це важливо.
Я лише кивнув у відповідь. Виходячи, я думав, що вперше за довгий час зробив щось посправжньому правильне, і відчув, що ще не раз повернусь до цього підїзду.
