Я ніколи не зможу забути той день. Мабуть, варто почати з того, що з самого ранку все йшло шкереберть. Це був важливий день, адже я їхала подавати документи на вступ в медичний університет й все мало бути ідеально, але за ранок я встигла виляти каву на свою нову блузку й мчатися гладити стару, порвати нові босоніжки й 10 хвилин у поспіху шукати старі, а для повного щастя я ще й запізнилась на свій тролейбус, тому вирішила йти пішки.
Не встигла я пройти й половини дороги, як біля мене зупинилась машина, звідти виглянув молодий симпатичний хлопець, запитав куди я направляюсь й запропонував підвезти мене та ще двох людей, що також зупинилися на автобус і йшли неподалік від мене.
В автобусі ми всі почали гомоніти, бо водій виявився дуже добрим і він неочікувано запитав мене: «А ти справді хочеш стати лікарем?»
– Мабуть, мені здається, це хороша професія.
– А я думаю, що тобі краще стати журналістом! До того ж якщо вивчишся, то роботу матимеш, я тебе до себе візьму! А якщо з червоним дипломом закінчиш, то ще й запропоную стати моєю дружиною!
Всі в авто розреготалися від слів водія, а на мене, мов хтось холодної води вилляв. Я раптом зрозуміла, що насправді хотіла б стати журналістом. Не тому що якийсь чоловік пропонував мені роботу, чи одруження, а тому, що мені це дійсно подобалось. Наостанок, він дав мені свою візитку, мов раптом надумаю стати журналістом.
Я дійсно пішла й подала документи на журналістику й, на диво, вступила на бюджет. Я була неймовірно щаслива й натхненна, бо кожен крок у цій професії був для мене викликом, але дуже мені подобався! Спочатку я нагадувала перелякане кошеня, яке всього боїться, але зараз я вже впевнено можу йти на роботу. Всі ці роки я згадувала того хлопця з посмішкою, подумки дякуючи йому за те, що допоміг зробити правильний вибір.
Після закінчення навчання перші труднощі з якими я спіткнулася полягали у пошуку роботи. Ніхто з хороших видавництв не хотів брати недосвічену студентку. Лише одне видавництво модного журналу дало згоду, але зарплата там була малою й написання такого формату статей мені не приносило жодного задоволення.
Вчергове переглядаючи свої нотатки зі студентських років наткнулась на візитку. Я відразу пригадала, кому вона належала й почала телефонувати, але номер, на жаль, не обслуговувався. Я вирішила не втрачати свій шанс й знайшла адресу цієї редакції й відправилась туди. Мене провели до головного редактора й у ньому я впізнала того хлопця, який п’ять років тому підвіз мене й дав пораду, яка змінила моє життя.
– А я вже боявся, що ти не прийдеш! Як-не-як навчання у тебе закінчилось кілька місяців тому, а очікування після й так довгих п’яти років затягнулось…
Ми почали пригадувати з ним ту розмову у машині й він відповів, що не відрікається від своїх слів, бо ще тоді я завоювала його серце, а зараз отримала хорошу посаду з перспективою кар’єрного росту, про яку я навіть мріяти не могла.
Потім я зрозуміла, що той зловісний день із зіпсованими босоніжками, новою блузкою і запізненням на автобус просто хотів мені принести, зрештою, щастя. Такий собі великий подарунок за маленькі неприємності.
Якби не це все, то навряд я б стала журналістом й насолоджувалась кожним своїм робочим днем. Ну й, звичайно, не зустріла б такого хорошого та люблячого чоловіка (ніхто не забув про другу частину його обіцянки).
Доля кидає нам виклики не просто так. Повірте, що кожне наше падіння на шляху веде нас до великого щастя.
