Переїзд у нове житло – це завжди клопітна справа. Хто переживав, той знає.
Ось і Марійка з чоловіком Ігорем, нарешті купивши більшу квартиру у Львові, готувалися до переїзду одразу після Різдва.
Вони вже розпочали збирати речі у великі коробки, сортували: одне – на смітник, інше – обережно запаковували.
Черга дійшла до масивної шафи з антресоллю. Перед роботою Ігор витяг звідти коробку з ялинковими прикрасами, а заодно вивалив усе інше акуратною купкою. Тепер Марійці довелося розбирати цей хаос.
Відомо ж – на антресолях зберігається те, що в повсякденності не потрібне, але й викинути якось жалко. Доки не переконаєшся, що річ більше ніколи не знадобиться.
Вона взяла двотижневі відпусткові саме для цього – щоб все перебрати, відсортувати. І остаточно вирішити: що візьме у нове житло, а що залишиться в минулому.
Однак, це було не так просто. Що робити зі шкільними зошитами, щоденниками, грамотами? Колись батьки зберігали їх, а тепер вони перейшли їй у спадок.
Марійка сиділа біля купи спогадів і методично перебирала їх. Щось летіло у чорний сміттєвий пакет, щось відкладалося осторонь. І ось у її руках опинилася невеличка шкатулка, обклеєна мушлями та камінчиками, загорнута у м’який льняний мішечок.
Це був подарунок дідуся. Він привіз її з Карпат, коли Марійці було десять. І ця шкатулка стала їЇ таємним сховищем – там вона ховала найдорожчі дрібниці, кожна з яких була пам’яттю про щось особливе.
«Чи є у Софійки щось подібне?» – подумала вона, але відразу сумніви охопили її.
Сучасні діти якось надто практичні. У десять років вони вже знають, ким стануть, куди вступатимуть. ЇЇ покоління навіть не замислювалося про таке.
Довелося йти у звичайний технікум, здобути освіту технолога та працювати на шоколадній фабриці.
Ігореві пощастило більше. Він мріяв стати архітектором – і став ним. Навчався, повернувся у рідний Івано-Франківськ, тепер – шанований фахівець. Його проєкти затребувані.
І Софійка така ж цілеспрямована. Хоча, у свої одинадцять ще не визначилася з професією.
Марійка тримала шкатулку в руках і чомусь боялася її відкрити. Що чекає всередині? Які дитячі таємниці?
Нарешті кришка піднята. Та що там може бути цінного? Дешевий кулон на зламаному ланцюжку – мама якось купила на ринку.
Ось бабусина брошка у вигляді метелика, з якої випало кілька камінців.
Ось перламутровий ґудзик – гарний, але вже не пам’ятає, від чого.
Помада у золотавому футлярі – подарунок подруги у восьмому класі. Мама забороняла нею користуватися, от і пролежала все в шкатулці.
І раптом – оксамитова краватка-метелик! Темно-синя, майстерно зшита.
Спогади нахлинули. Ті далекі роки, новорічний вечір, коли до їхньої школи прийшли хлопці з іншого закладу.
Чому саме вони – не пам’ятає. Чи то їхня актова зала була на ремонті, чи то такий задум був у директора.
Гості виступили, а потім почалися танці – перші у їЇ житті. Який це був клас? П’ятий? Шостий? Тоді ж Марійка вперше по-справжньому захопилася хлопцем. Ну, як захопилася… здалося їй таким дорослим, коли він читав вірші на сцені.
І ось той аркуш у клітинку, де вони записані. На тому хлопцеві був темно-синій костюм і ця сама краватка. А як він виразно читав!
Як вона мріяла, щоб він запросив її на танець! Стояла в кутку в білій сукні з бантом, вперше з розпущеним волоссям.
Скільки їй було? Одинадцять? Дванадцять? Не згадати. Але те хвилювання досі відчувається.
Ні, він не запросив її. І з вечора пішов рано.
Вона з подругою теж вийшли у роздягальню. Він швидко одягнувся, знявши метелика, натягнув шапку – і зник. Дівчата бачили, як він вийшов. А повернувшись, Марійка знайшла ту краватку на підлозі.
Вона схопила її, вибігла на ґанок – але вже пізно. Він сів у машину, двері зачинилися.
Може, батьки забрали? Так вони й не познайомилися. Навіть імені його не знала.
Скільки років минуло! А ця шкатулка зберегла той маленький епізод.
Вона поклала всі речі назад і поставила шкатулку на підвіконня. Нехай стоїть на виду – це ж частина їЇ дитинства. Може, колись розповість Софійці.
Хоча, що вона скаже? «Мамо, дитинство минуло – кидай ці старовинні штуки! Живи теперішнім!»
Та вона помилилася. Коли Софійка прийшла зі школи, одразу помітила шкатулку, переглянула вміст і запитала:
– Це твої скарби? Яка краса!
Вона дістала брошку, потім той метелика. За вечерею Марійка розповіла все – і про того хлопця теж.
– А шукати не пробувала? Могла б у школу приїхати.
– Якби тоді були соцмережі! – сміється Марійка. –І тоді Ігор, дивлячись на метелика, тихо промовив: «А я тебе завжди шукав…».
