Коли я вийшла заміж то ми з чоловіком вирішили поїхати на заробітки за кордон. Хотіли придбати собі квартиру, та трохи заробити на життя. Але вже дванадцять років як ми тут, тут і батьками стали двічі. Донечки ходять у місцеву школу. Ми добре влаштувалися й повертатися поки, що не маємо планів.
Єдине, що нас тягло на батьківщину це матері. Через роботу ми не мали змоги часто їздити, то діти малі, то ще щось. Так минуло сім років. Ми звичайно не залишили їх без допомоги. Чоловіковій матері ми перераховували кошти на картку, а своїй матері я перераховувала на картку сестри. Сестра звітувала, що мама забезпечена усім, що їй потрібно. Мама телефоном також казала, що все в неї є.
Цього літа захворіла свекруха, ми вирішили, що потрібно вже нарешті поїхати. Нікому не повідомили вирішили зробити сюрпризи. Свекруха зраділа нашому приїзду, адже онуків бачила лише по відео зв’язку. А от у мами сюрприз чекав мене, я застала стареньку похилену хату, а мама у своєму віці і на спеці саме працювала на городі. Побачила нас і довго плакала. Я стала запитувати чому вона не казала, що їй не вистачає коштів я б більше прислала, та мама здивувалася, сказала, що не знає за грошову перекази.
Я помчалася до сестри й знов мені сюрприз. У сестри на подвір’ї красивий доглянутий будинок, машина і це при тому, що вони з чоловіком не працюють. Зрідка він має підробіток на місцевій фермі. На мої запитання сестра відповіла: «А скільки ж їй треба? Вона стара, вже не довго зосталося.»
Порадившись з чоловіком ми вирішили забрати наших мам з собою. Оформили всі документи, будинок моєї матері продали, бо ремонтувати було б дорожче.
У тому місті де ми живемо купили невеличку квартиру, тепер наші бабусі живуть не далеко. Ми можемо про них піклуватися, онуки щодня до них біжать. А ще в нашому містечку проживає багато українців, є спеціальні клуби де всі земляки можуть поспілкуватися, тож мами спілкуються з іншими. Вони виглядають щасливими, а ми нарешті спокійні, адже тепер не потрібно ні на кого надіятися, самі за ними доглянемо.
