Доля́ привезла додому
Холодного грудневого ранку Ярина та її чоловік Дмитро вирушили до невеличкого містечка Вересневе, щоб провідати батьків Ярини. Сніг хрустів під ногами, а небо, затягнуте важкими хмарами, обіцяло заметіль. Попереду була довга дорога, повна тривог і несподіванок. Батьки вже чекали гостей, і, як тільки авто зупинилося біля рідного дому, їх зустріли теплі обійми й радісні вигуки. Разом усі зайшли в затишну хату, де на столі вже парувало гаряче. У хаті пахло свіжим паляницям, а у грубці тріщали дрова, створюючи атмосферу затишку.
Батько Ярини, Василь Іванович, забрав Дмитра у вітальню, щоб обговорити «чоловічі справи» — політику, авто та риболовлю. Ярина ж із матір’ю, Ганною Петрівною, залишилися на кухні, де, як і завжди, за кавою почали розмову про найпотаємніше. Мати хвилювалася: чому молоді досі не думають про дітей? Ярина, посміхаючись, заспокоювала:
— Усе буде, мамо, не хвилюйся. Ще рік, і ми вирішимо це питання.
Але в голосі її лунала непевність, а в серці — незрозумілий сум. Ніч вкрила хату, а за вікном завивав вітер, передвіщаючи заметіль. Ярина притулилася до Дмитра, і його обійми були такі ж ніжні, як у перші роки їхнього кохання. Вона засинала, відчуваючи себе в безпеці, але десь глибоко в душі росли погані передчуття.
Вранці їх розбудив аромат свіжої кави та румяних млинців. Ярина вмилася льодяною водою, зітруючи решти сну, і підійшла до чоловіка. Дмитро, потерши плече, раптом скрикнув від болю. Його обличчя спотворилося, і Ярина завмерла, охоплена страхом: щось було не так.
— Знову те плече, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися. — Пройде, як завжди.
Ганна Петрівна, почувши їхню розмову, принесла домашню мазь і теплий шарф. Спритними рухами вона перев’язала зятя, примовляючи, що все буде добре. Але Ярина бачила, як він кривиться, і її серце стислося від тривоги.
— Яро, схоже, за кермо доведеться сісти тобі, — тихо сказав Дмитро, коли вони залишилися наодинці.
Вона кивнула, хоча всередині все бунтувало. Дорога додому обіцяла бути складною, а після ночі з метелям це лякало ще більше. Але відступати було нікуди.
Цей рік став для Ярини та Дмитра випробуванням. Новорічні свята вони не змогли зустріти з батьками: Дмитро наполіг на важливій зустрічі з діловими партнерами, які мали відкрити нові перспективи для його бізнесу. Ярина, хоч і розуміла необхідність цього, не могла позбутися провини перед батьками. Вони вирішили відвідати їх за два тижні до свята, щоб привезти подарунки і пояснитися. Подарунки — новий телефон для батька та теплі чоботи для матері — були ретельно запаковані, а в багажнику лежали фрукти, вино і солодощі. Все, як то кажуть, за традицією.
Але настрій зіпсувала несподівана новина. Напередодні поїздки Ярина отримала повідомлення: померла її колега Олеся, з якою вони пропрацювали більше десяти років. Сльози котилися по щоках, а серце розривалося від болю. Дмитро обійняв дружину, намагаючись втішити, але вона знала: життя крихке, і ця думка не давала спокою.
День перед поїздкою був неспокійним. Ярині снилися кошмари, але вранці вона не могла згадати жодного. Лише важкість у грудях нагадувала про тривогу. Вона нічого не сказала чоловікові, щоб не засмучувати його, і вони виїхали на світанку.
На їхнє подиНаступного року вони вже втрьох стояли перед батьківським домом, і маленька Оленка сміялася в обіймах діда, а життя, як завжди, знайшло спосіб все влаштувати.
