Моя мама подарувала мені перстень моєї бабусі. Цей перстень аж ніяк не був витонченим вінтажом чи дорогоцінною реліквією груба форма, дивний орнамент і, до того ж, занадто великий для моєї руки. Я б ніколи ним не користувалася. Тож вирішила, що раз річ моя, можу вчинити як хочу, і пішла до ювелірної майстерні в Києві, де додала трохи гривень, щоб обміняти його на сучасну прикрасу, яка мені сподобалась.
Я з захопленням подзвонила мамі, хотіла розділити радість від вдалої покупки, але вона обурилася й влаштувала скандал.
Як ти могла? Ти продала сімейну памятку без мого дозволу? Це ж не просто перстень, це згадка про рід і бабусю, кричала вона.
Я намагалася пояснити, що якщо річ моя, то маю право вирішувати її долю. Та маму неможливо було переконати, вона вперто не слухала, а розмова завершилась холодним прощанням. Через деякий час вона зателефонувала ще раз, але я була надто зла, щоб відповісти. За кілька хвилин отримала від неї повідомлення: виявилося, що перстень був мені не подарований, а лише переданий на зберігання, і я нічого не могла з ним робити. Тож навіщо мені така «памятка»? Ситуація вкрай дивна. Взагалі, або віддають річ, або ні. Моя бабуся, до речі, жива, але стосунки мами і бабусі, як і мої з ними, досить напружені. Така собі сімейна спадщина
Цю історію я вчора побачила у стрічці Facebook, і вона мене зачепила. Особисто я не уявляю, як можна позбавитись такої сімейної речі просто так. Можливо, цей перстень не витвір мистецтва, але він частина родинної історії. Не важливо, має він якусь цінність чи ні, чи буде хтось його носити він унікальний. А діти й онуки пізніше з цікавістю розглядають такі речі, думають, як жили їхні предки, що носили. Хто знає, що завтра буде в моді? Життя циклічне. Для дочки цей перстень міг би стати спогадом про маму, коли її не стане, і про бабусю звязком поколінь.
Та ось дівчина вирішила обміняти його на щось сучасне. Я вже навіть не говорю про якість сучасного золота. Завжди можна попросити ювеліра у Львові переробити стару прикрасу. Так збережеться і память, і прикраса отримає нове життя, замість того, щоб припадати пилом. Вона й надалі радуватиме око і стане сімейною легендою.
У кінці-кінців можна купити собі нову біжутерію, а стару залишити як згадку.
Я повністю на стороні матері і розумію її розчарування. Вона й гадки не мала, що донька може не усвідомлювати цінності такої речі. Адже навіть звичайні подарунки не варто продавати чи передаровувати. А тут перстень бабусі особлива річ.
Та й дівчину можна спробувати зрозуміти. Можливо, вона просто не з тих, хто цінує матеріальні речі. Їй більше до душі речі, якими користуються, а не лише зберігають на полицях. Коли ходиш на блошині ринки у Харкові чи Києві там повно старих речей, сімейних памяток, які зрештою нікому не потрібні. Можливо, краще жити тут і зараз, не тягати за собою вантаж минулого? Якщо дівчина не має внутрішньої потреби памятати чи варто її за це засуджувати? Виходить, мама теж не зуміла донести до неї важливість таких простих істин.
Історія ця показує: сімейні речі це не просто старий перстень чи намисто, а місток між поколіннями, частинка серця. Придбавши нову прикрасу, ми отримуємо момент щастя, але, втративши память, втрачаємо частину родинної душі. Поважайте історію своєї родини, адже саме вона вчить нас бути вдячними, мудрими і згадувати тих, хто був до нас. Це справжня цінність, яку варто берегти.
