Знаєш, от щойно дивилась на фотки зі старих часів і згадала історію з моєю знайомою, Олександрою Бойко. Десь пару років тому вона вирішила, що час щось міняти в житті, і заявила своєму сину, Ярославу, та його дружині, Дарині, що виходить заміж. Ох і здивувалися вони тоді! Обличчя у них були, як після дощу.
Дарина, звичайна львівська дівчина, трохи стишила голос і питає:
Ви справді думаєте так радикально перевернути усе в цьому віці?
А Яр, ну ти ж знаєш, він завжди хвилюється:
Мамо, навіщо тебе така несподівана зміна? Ти стільки років нас виховувала сама, вкладала душу А тепер отаке?
Олександра тільки сміється, мов, молодий ти ще, Ярослав, не розумієш. Мені шістдесят три скільки там тих років ще залишилось? А я хочу бути з тим, кого люблю.
Яр, звісно, ще намагався переконати:
Може, не поспішайте з цим весіллям? Ви з Федором знайомі лише кілька місяців, а вже готова переїжджати, все міняти
А вона:
Мені час не друг, треба жити зараз! Та що там знати він на два роки старший, має квартиру у Франківську, доньку Мирославу з чоловіком і маленькою Оленкою. Пенсію стабільну отримує, дача своя і так далі.
Ярослав похмуро запитав:
А де ви жити збираєтесь? В нас і так місця обмаль, ще одна людина ну ніяк.
Олександра заспокоїла:
Федір нашу квартиру не займе, я переїду до нього місця вдосталь, люди дорослі, спокійно себе ведуть.
Дарина дочекався моменту, коли Яр трошки стих, і каже:
Мабуть, ми просто егоїсти. Нам же звично, що твоя мама допомагає, з Оленкою сидить Але вона заслужила свій шанс на щастя. і переконала чоловіка дати матері спокійно розібратися.
Ну от лиш би разом жили, але навіщо одружуватися? ще бурчав Ярослав, Не хочу я бачити мами у білій сукні з гучними забавами
Дарина, реалістка, знизала плечима:
Може, так їм спокійніше старша людина відчуває себе впевненіше.
Коротше, Олександра стала дружиною Федора і перебралася у Франківськ. Спочатку все як у казці родина позитивна, чоловік дбайливий, онука радує, всі спілкуються. Нарешті вона відчула себе щасливою, як ніколи до того, але тривало це недовго.
Одного дня Мирослава підходить:
Олександро, може ви зварите сьогодні печеню? Я з роботи ледь встигаю, а у вас часу більше
Довго звикати не довелося Олександра взялася куховарити, потім покупки, прибирання, стірка й навіть на дачу їздила з Федором.
Раз ми тепер одружені, дача наша спільна справа, сказав Федір. Донька з чоловіком не можуть, Оленка ще мала, будемо з тобою все разом робити.
Їй подобалося бути частиною сімї, де панує взаємопідтримка, а не як з першим чоловіком той і здумав зникнути, коли Ярові було десять. Вже двадцять років про нього ні слуху, ні духу.
Та все ж Ярослава не покидали тривоги. Жодного разу їх із Даркою навіть не запросили знайомитись, самі Федора кликали він завжди знаходив причину не прийти. Та й вони перестали напрошуватись, головне мама здавалась щасливою.
Але роботи й турбот більшає, Олександра не нарікала, але Федір на дачі тільки за серце хапався чи жалівся на спину вона сама таскала гілки, збирала листя, виносила сміття.
Антон, чоловік Мирослави, вимогливий:
Знову борщ? Вчора їли, думав сьогодні щось інакше.
Я тільки штори попрала, устала, виправдовується Олександра.
На це Федір жартома:
Не хвилюйся, завтра Олександра нам накриє на весь світ стіл!
І так кожного дня кухню прибирає, готує, всім догоджає, але незадоволення зростає, а Федір усе частіше підтримує свою дочку і її чоловіка, а Олександру виставляє в винних.
Я ж не дівчинка, втомлююся, чому повинна все сама? пробувала пояснювати.
Ти моя жінка, мусиш слідкувати за порядком, нагадував Федір.
А де ж мої права? з болем питала.
Вона знову заспокоювалась, намагалася бути для всіх доброю, але одного дня здала нерви. Мирослава з чоловіком в гості зібрались, а Оленку хотіли залишити на бабусю.
Нехай дитина буде з дідом або вас хай бере, бо я сьогодні йду на свято до своєї внучки, сказала Олександра.
І з якої радості ми маємо підлаштовуватись під вас? огризнувалась Мирослава.
Я теж вам нічого не винна. В моєї внучки День народження, я попереджала. Мало того, що ніхто не звернув уваги, так ще й мене хочете вдома лишити!
Федір, роздратований:
В Мирослави свої плани, а твоя внучка ще мала, нічого не трапиться, якщо привітаєш завтра.
А нічого не станеться, якщо ми всі, або ти сам з Оленкою залишаєшся, наполягала Олександра.
Я знала, нічого гарного з твоєї женитьби не буде, заявила Мирослава, Готує посередньо, до чистоти не дбає, тільки про себе думає.
Скажи чесно, Федоре, ти шукав собі дружину чи хатню робітницю?
Ти не права, робиш проблему з нічого, бурчав чоловік.
Я маю право на просту відповідь!
Робиш як знаєш, та в моєму домі подібне ставлення не годиться, підсумував Федір.
Тоді я звільняюсь! сказала Олександра, зібрала сумку, купила торт і подарунок, поїхала назад до Львова.
Приймете назад свою непутящу матір? посміхнулась вона, переступаючи поріг.
Звичайно! обняли її Ярослав і Дарина. Твоя кімната чекає!
Ви справді раді? перепитала.
А родині за що ще радіти? сміється Дарина.
Тут Олександра зрозуміла вона вдома не служниця. Так, допомагала, інколи сиділа з онукою, але тут її цінували, поважали, і вона була просто мамою, бабусею, свекрухою а не хатньою працівницею. Після того сама ініціювала розлучення, і про Франківськ більше згадувати не хотіла. Ось така історія як не почуй, ще раз переконаєшся: родина це не місце, де ноги можна звісити на плечі іншого.
